У сприйнятті часу як речі, яку ми «маємо», є щось підозріле. Як зауважив письменник Девід Кейн, ми не маємо часу в сенсі, в якому маємо гроші в гаманці чи взуття на ногах. Слова про те, що в нас є час, насправді означають, що ми його очікуємо. «Ми припускаємо, що маємо три години чи три дні на якесь завдання, але вони ніколи не стають нашою власністю», — пише Кейн. Незліченна кількість факторів може підірвати ваші очікування та позбавити трьох годин або днів, які ви «мали» на виконання важливого проєкту: бос може доручити вам невідкладне завдання; метрополітен може закритися; ви можете померти. І навіть якщо вам вдасться витратити повні три години так, як ви й розраховували, ви знатимете про це не раніше, ніж вони відійдуть в історію. Відчуття певності в майбутньому наступає лише тоді, коли воно стає минулим.

Мабуть, варто зазначити, що я не маю нічого проти речей, які підвищують шанси на приємніше майбутнє: планування, відкладання грошей на старість, голосування на виборах. Проблема не в наших спробах повпливати на прийдешнє. Проблема та причина тривожності криється в бажанні знати, що ці намагання увінчаються успіхом. Чудово хотіти, щоб партнер ніколи вас не покинув, і ставитися до нього так, щоб це бажання збулося. Та це веде до життя в постійному стресі, який спричинений необхідністю знати, що саме так ваші стосунки розвиватимуться. Навдивовижу ефективним антидотом від тривожності є просте усвідомлення того, що жодних гарантій від майбутнього ви не отримаєте, хоч як ретельно плануєте, сильно непокоїтеся чи рано виїжджаєте в аеропорт. Ви не можете знати, що все закінчиться добре. Погоня за впевненістю безнадійна, тому можете спокійно зійти з дистанції. Майбутнє не з тих, кому можна роздавати накази. Французький математик і філософ Блез Паскаль розумів це так:

«Які ж ми нерозсудливі, що блукаємо не нашими часами... Ми намагаємося майбутнім допомогти теперішньому, ладнаємо речі, які нам непідвладні, і готуємося до часів, у настанні яких не певні».

Якщо поглянути на тривожність під призмою минулого, то стає очевидною абсурдність і марність наших переживань. Наші дні минають у неспокої, бо ми не знаємо, що готує прийдешнє. Однак більшість із нас погодилися б, що ми досягли свого нинішнього становища без надмірного контролю над ситуацією. Хай що для вас є найціннішим у житті, воно бере початок із серії випадковостей, до яких ви не могли підготуватися і які тепер вам не під силу змінити. Вас могли б ніколи не покликати на вечірку, де ви познайомилися з майбутньою другою половинкою. Ваші батьки могли б ніколи не перебратися ближче до школи, де працював натхненний вчитель, який розгледів ваші таланти й допоміг їх розкрити. А якщо ви зазирнете ще далі в минуле, до свого народження, то побачите ще приголомшливішу веремію випадковостей. Симона де Бовуар в автобіографії під назвою «Врешті-решт» розмірковує про незліченну кількість речей поза її контролем, які мали статися, щоб зробити її нею: