«Без жодної конкретної причини, час просто йде.»

Роки йшли, але для Ізабелли нічого не змінювалося. Омріяне життя з глянцевих журналів залишалося на сторінках глянцевих журналів, а її — лише розсипалося як картковий будинок.

«Дивовижні жінки біля води» Моніки Фаґергольм — тепла літня історія про недосяжні нав'язані мрії й ідеали, вплив політичних потрясінь на життя звичайних людей, суспільні очікування та дорослішання (як дорослих, так і дітей). Авторка пише про Фінляндію 1960-х років — час змін і заворушень, які порушують спокій, звичайний стан речей, звичний хід думок. Але одночасно — це комфортна історія про літо в курортному будиночку біля моря, про кілька сімей, про дружбу і дитинство, про теплі вечори і довгий солодкий сон до обіду. Але абсолютно все це — ілюзія.

Ізабелла з чоловіком Каюсом і сином Томасом живуть у квартирі у великому місті, але не влітку. Влітку вони вириваються у простір заміського будиночку в «літньому раю». Тут тихо, мирно, мало людей, і здається, що сонце світить яскравіше. Чим справді не рай?

Посеред переломного літа 1962 року у сусідню хату приїжджає родина Ангелів. Насправді це не їхнє прізвище, але так їх усі називають. Ангели три роки жили в Америці, приїхали на новенькому білому «ангелі» — Chevrolet Chevelle, привезеному прямо зі Штатів, вони постійно влаштовують вечірки з коктейлями, їздять на відпочинок в далекі місця, коли знуджуються, та уособлюють щасливе американське життя. Ізабелла хоче стати його частиною, хоча б доторкнутися, тому вони з Розою Ангел стають подругами.

Так само подружилися і Рене, і Томас, їхні діти, які проводять свої найкращі роки дитинства біля моря, досліджують ліс, удають з себе астронавтів, виходять на човні в море, роблять кімнату жахів, рибалять, збирають гусениць і чорниці. Поки їхні мами намагаються наслідувати життя американської мрії — засмагають на пляжі, купаються голими в прохолодній воді, читають журнали, й влаштовують вечірки, фарбують нігті, порівнюють себе із Елізабет Тейлор і Жаклін Кеннеді — ідеалом американської жінки. А Томас фотографує їх на чорно-білий фотоапарат, поки Роза сміється й говорить, що вони дивовижні жінки біля води.

Такою залишиться ця ілюзія про кілька щасливих літ біля моря двох дивовижних жінок. Бо їм доведеться вийти в світ, побачити правду. У ХХ столітті відбувалася активна американізація в Європі, Ізабелла й Роза хочуть максимально наслідувати американок, вдягатися як вони, мати такі ж звички, вживають англіцизми й переживають за смерть Кеннеді не менше за американців й американок, переживаючи за своє майбутнє після його смерті. Але справжня реальність вривається в будинок кожного і кожної: падіння Берлінської стіни, перший політ в космос, Празька весна, жіноча емансипація, шведські й російські впливи, а не тільки американські. Ці зміни доходять і до «раю». І все, що до цього здавалося гарним, комфортним, ідеальним, більше таким не здається. Рожеві окуляри розбиваються.

Моніка Фаґергольм пише у формі потоку свідомості. Всю історію ми бачимо від восьмирічного Томаса, але з тим, як він росте, спостерігаємо, як його погляд на дорослих змінюється. Він і сам починає більше усвідомлювати значення слів і вчинків, першопричин і наслідків, подій навколо. Із дитинством і для нього закінчується радісне життя, те dolce vita. Бо воно не могло залишитися таким, принаймні не назавжди. І спогади про спекотне літо біля води, прогулянки лісовими стежками, ігри й пригоди стали просто спогадами про колишнє життя. Навіть рай може стати в'язницею.