Збірка «Щастя» в упорядкуванні Анастасії Євдокимової продовжує серію «Жінки пишуть». Вона містить твори українських класикинь, які жили й творили на межі минулого та позаминулого століть. Авторки, від Любові Яновської до Лесі Українки, досліджують різні аспекти жіночого щастя крізь призму приватного та публічного та демонструють жіночу боротьбу за свободу у власній сім’ї та суспільстві, що зрештою є змаганням за особисте щастя у власному баченні.

Читацька подорож у цьому виданні розпочинається зі справжньої філософської драми під назвою «Людське щастя», події якої розгортаються навколо подружжя – оптиміста Василя, який щиро вірить у подружнє щастя, та Ганни, яка побоюється, що життя її «пограбує». Слідом за твором Яновської редакторка збірки розміщує літературознавчий коментар про нього авторства Людмили Старицької-Черняхівської. Вона критикує філософію «Людського щастя» як поверхневу «загальну формулу»:

«Короленко сказав колись вустами каліки: «Человекъ создан для счастья, как птица для полета». Д. Яновська має, очевидно, інший погляд: щасливий та радісний в її п’єсі тільки божевільний з кістяком у руці».

Подібне зіставлення створює літературний діалог, «зрежисований» Анастасією Євдокимовою. Завдяки йому читачі отримують можливість ознайомитися з різними позиціями та побачити приклади того, як жінки різних характерів і походження намагаються віднайти власний шлях до ефемерного щастя. Деякі з авторок завуальовано питають, чим саме воно є для жінки, та навіть чи можливе щастя на перетині традиційних соціальних обмежень і модерної епохи?

Палітра поглядів на щастя та його здобуття, представлена у збірці, є вичерпним підсумком філософії, «зашитої» в літературний процес попередніх століть. Дехто, як-от Яновська, описує щастя як поєднання матеріального комфорту, родинної гармонії та самореалізації. Ганна Барвінок додає, що досягти його можна лише в результаті випробувань, а Надія Кибальчич у «Пропащих сестрах» описує те, як людина може втратити свій шанс на щастя. Марія Колцуняк описує модерну жінку, що знаходить втіху в знаннях, праці та особистому зростанні:

«Ольга жила на селі і між нечисленною інтелігенцією була наймолодша і найкраща. Вільна все літо, вона здобувала книжки і багато читала, того була найбільш розвиненою. Словом, вона грала першу ролю, чула се і звикла до неї».

Інші авторки крізь художній текст розвивають ідею про непомітність щастя та його внутрішню, суб’єктивну природу. Наприклад, в оповіданні «Метелик» Христя Алчевська показує його як коротку й тендітну мить, що може спалахнути, мов метелик у полум’ї свічі. Леся Українка додає у свій текст екзистенційні нотки та пояснює читачеві: щастя – це ідея, яку ми повсякчас шукаємо, прагнучи оселити її всередині себе.

Деякі тексти збірки досліджують питання щастя крізь призму його відсутності. Тут варто згадати оповідання «Акула» Одарки Романової, присвячене втраті, та «Ніяк не вмре» Грицька Григоренка про стару жінку, що відчуває себе «тягарем» для незаможної сільської родини. Такі сюжети цінні для розуміння того, що подекуди ми усвідомлюємо власне щастя лише після того, як його втрачаємо.

Тексти збірки «Щастя» різноманітні та глибокі, більше того – її редакторка відкриває читачеві твори, переважно невідомі широкому загалу. Саме тому читання художньо-філософських замальовок, драм та оповідань видатних українських письменниць, які увійшли до видання, може не лише підштовхнути вас до роздумів про природу щастя, а й відкрити для вас нові сторінки «непопулярного канону». Дивовижно, але сучасна людина, попри життя в метамодерному середовищі, з легкістю впізнає себе в роздумах героїнь збірки, що наштовхує на думку, що деякі питання є вічними.