Кожен день ми обираємо, та лише за катастрофічних обставин приходимо до усвідомлення, що головний вибір нашого життя – це наше сприйняття. Едіт Еґер – американська психологиня та спеціалістка з посттравматичного стресового розладу, яка пережила Голокост разом із сестрою Магдою. Її мемуари «Вибір» присвячені обставинам поза зоною контролю та різним шляхам сприйняття болю і травми.
Рецензію на книгу Еґер підготувала marina_shants_books:
«Нарешті я відчула, що емоційно готова до цієї книги.
«Людину можна позбавити всього, крім єдиного: останньої людської свободи – обирати власне ставлення до будь-яких наявних обставин, обирати власний шлях.» (Віктор Франкл)
Мемуари Едіт Еґер поділені на 3 частини: увʼязнення у концтаборі, звільнення та переїзд до Америки, і, власне, самозцілення.
Я вдячна Едіт Еґер, що вона в першій частині більше сконцентрувалась на своїх відчуттях та думках, а не на звірствах, які відбувалися у концтаборі.
Я читала чимало реальних історій і знаю про це і ятрити зайвий раз цю рану мені не хотілося.
Книгу дуже цікаво читати як мемуари людини, яка пережила нелюдські страждання, втратила батьків, була на порозі смерті і вижила, змогла створити сімʼю, облаштуватися у новій країні, віднайти своє покликання і стати успішною в цьому.
Частина про її самозцілення мені не відгукнулася емоційно. Мабуть я не дійшла ще духовно до того стану, коли зможу не відчувати ненависть до тих, хто спричинив мій травматичний досвід.
Я впевнена в тому, що наше сприйняття, реагування та проживання тих чи інших травматичних досвідів залежить від наших «базових налаштувань».
Це й продемостровано в книзі на прикладі двох сестер – Едіт та Маґди, які були разом увʼязнені.
Едіт не було притаманне відчуття ненависті та бажання помсти, на відміну від Маґди, яка все життя носила це в собі.
З книги я зрозуміла, що її сестра Маґда так і не змогла «самозцілитися» як Едіт.
Едіт у книзі пише, що якщо вона на порозі смерті і це її останні миті, то чому вона повинна затьмарювати їх стражданням та негативними думками. Чи не краще згадувати про те хороше, що у неї було: про батьків, кохання, спортивні успіхи.
Чому в цю останню мить вона повинна бути нещасною?
Ця думка мені відгукнулась найбільше.
Найбільше емоційне навантаження для мене було, коли Едіт вже в дорослому віці відвідала Аушвіц, згадувала батьків, що вона могла сказати, що мама – це її сестра і тоді б вона не потрапила одразу по приїзді у газову камеру. Відчувалося велике горе, памʼять, про яке вона носить у собі все життя.
От і зараз, коли пишу ці рядки, стоїть ком в горлі».
