Історії про ув’язнення займають окреме впливове місце в літературному каноні та суспільній свідомості – від «Саду Гетсиманського» Івана Багряного до «Втечі з Шоушенка» Стівена Кінга. Особливої уваги заслуговують автобіографічні історії, наприклад, «Щоденник Гуантанамо», написаний хибно звинуваченим у тероризмі Мохамедом Слахі.
places_and__books підготувала порівняльну рецензію, зіставивши досвід автора «Щоденника», який потерпав від узаконеного насильства, зі свідченнями військовослужбовця Олексія Анулі, який провів довгі місяці в жорстокому полоні:
«Система виглядає всесильною, холодною, бюрократичною, але формально вона зберігає ілюзію правил. Насильство тут діє не хаотично, а від імені закону.
Читаючи «Щоденник...», я постійно порівнювала його з «Gingle Bellz» Олексія Анулі — свідченням восьми місяців російського полону. Це порівняння оголює різницю.
У Гуантанамо, попри все, існує межа та справедливий суд. Є адвокати — навіть якщо система намагається звести їхню роль нанівець. Є листування, хай і повністю цензуроване. Є доступ Червоного Хреста. Це не гуманність, але це формальне визнання того, що перед державою — людина.
У російському полоні цієї межі не існує. Як описує @anulia_oleksii, немає зовнішнього контролю, немає правового статусу, немає можливості писати. Немає навіть базової гарантії їжі. Це повне викреслення людини з будь-якого правового й людського поля.
Жах історії Слахі в тому, що зло діє від імені закону. Жах російського полону — в тому, що зло навіть не намагається виглядати законом. Тому відчуття, що «навіть Гуантанамо виглядає курортом». Я не виправдовую США і не применшую скоєного та жах тортур. Це різні рівні деградації.
Є ще одна важлива відмінність. У Слахі ми бачимо людей по той бік грат: різних наглядачів, лікарів, які співчувають і лікують, адвокатів, слідчих, які намагаються зрозуміти, що сталося, судову систему, яка зрештою рятує в’язня. Це показує: навіть усередині насильницького механізму є ЛЮДИ.
У книзі Анулі цього немає. В російському полоні цього не існувало. Ні лікарів, ні суду, ні гуманітарної присутності. Лише насильство без свідків і без обмежень.
Обидві книги важко назвати літературою у звичайному сенсі. Це свідчення. Вони існують для того, щоб ніхто не мав права сказати: «цього не було».
П.с.: Після «Щоденника...» варто подивитися х/ф «Мавританець». Фільм створює дистанцію — через процедури й адвокатів. Але! Стрічка сильна!
Книга і фільм не замінюють одне одного. Книга показує, як це проживається. Фільм — як це стає зрозумілим світу».
