«Іноді я думав: може, воно й добре, якщо ми всі разом втратимо голос, порівну, заразимося афазією, бо є так багато того, про що ми все одно не повинні говорити».

У багатьох родинах мовчання стає вимушеним правилом або навіть способом існування. Саме воно єднає персонажів роману норвезького письменника Ларса Сааб’є Крістенсена «Зведений брат» більше за будь-які розмови. Тиша передається з покоління в покоління, як спадок без заповіту, і заповнює собою життя Нільсенів, і без того сповнене незагойних ран.

Події роману розгортаються в Осло та охоплюють кілька десятиліть сімейної історії після завершення Другої світової війни. Оповідач – Барнум Нільсен, невисокий мрійливий хлопець із кучерями, названий батьком на честь американського шоумена. Його батько Арнольд покинув сім’ю, розчинився у ночі – чоловіки Нільсени завжди зникали. Залишалися жінки: незламна прабабуся, яку всі звуть просто Старою, холерична, проте відповідальна бабуся Болетта і мати Вера. Остання зазнала сексуального насильства в останній день великої війни на горищі власного будинку, після чого зберігала мовчанку вісім місяців і тринадцять днів. За словами Барнума, її тиша стала початком їхньої історії, адже всі історії починаються з тиші:

«Було так тихо, ніби мовчання Вери просочилося в меблі, стіни, абажури, килими, картини, надавши всьому темнішого кольору й глибшого запаху».

Крізь насильство й тишу народився Фред – зведений старший брат Барнума, похмурий боксер, схильний до мовчання, як і його мати. У 12 років, після смерті Старої, він закрився в собі та не зронив ані слова протягом двох років. Єдиною мовою, доступною від початку, для нього залишалася груба чоловіча сила, що й визначило його подальшу долю. Крістенсен зіставляє два способи несення спільної травми: Барнум обертає біль на художні тексти, Фред – на удари.

Жінки в романі постають опорною конструкцією» сім’ї. Стара не розповідає про тугу за коханим, який зник у Гренландії, натомість вимовляє тости за тих, «хто пішов у кригу», і п’є малагу. Болетта не питає доньку, що саме трапилося на горищі, вона кип’ятить воду, дістає бинти, перевдягає Віру в шовкову сорочку й перебуває поруч. Вера не пояснює синові, чому прикриває йому очі біля місця жахливої аварії, просто тримає руку, доки небезпека не минає. Вони зберігають мовчання та діють у тиші, вдаються до ритуалів, підтримують власну присутність, інколи більш промовисту за слова.

Нитки спільної тиші в романі «Зведений брат» тягнуться від прабабусі Еллен, яка роками чекала на коханого та зникла, ніким не помічена, до Вери, яка втратила голос і віднайшла його знову, і до Барнума, який почав писати про те, про що його рідні так і не наважилися заговорити. Ця історія – про те, як поширюється мовчання, яким воно може бути і як важко зрештою обернути його на слова. Роман Крістенсена лишає по собі дивне відчуття – ніби довго вдивляєшся у стару вицвілу фотографію чужої родини і раптом починаєш впізнавати у ній свою власну.