Найгостріший і найбрутальніший біль віднімає мову – він створює щільну й задушливу тишу навколо своєї жертви й триває роками. Саме такий біль досліджує австрійська письменниця Катаріна Вінклер у своєму дебютному романі «Тернові прикраси», що вийшов друком 2016 року та здобув кілька престижних нагород, зокрема літературну премію землі Штирія. Українські читачі отримали змогу познайомитися з творчістю Вінклер у 2026 році в перекладі Людмили Потупчик.

Роман заснований на реальних подіях і розповідає історію Філіз – турецької дівчини, яка народилася в курдському селі на схилах пагорбів Анатолії. На цій землі синці на жіночому тілі є настільки ж звичними, як і палюче сонце на обличчі. Філіз з самого дитинства засвоює страшну логіку свого світу: чоловіки б’ють, жінки мовчать, а честь – вища за людяність:

«Честь має процвітати на наших полях. Ми їмо її, а жінки вигодовують нею своїх дітей. Найголовніше для мого батька — честь. Важливіша за нас, дітей. Або матір. — Честь понад усе, — каже батько. — Честь мені непідвладна».

У підлітковому віці дівчина виходить заміж за Юнуса й разом із ним переїздить до Відня, але на новій землі, в оточенні нових звичаїв і мови, її чекає та сама пастка, до якої вона звикла, тільки з новими стінами.

Вінклер обирає незвичну форму оповіді: роман написаний від першої особи однини чи множини в теперішньому часі, завдяки чому читач не спостерігає за долею Філіз збоку, роздивляючись загальний план, а буквально занурюється в її біль і сприйняття ворожого світу. Цей прийом руйнує «безпечну дистанцію» між сторінками книги та свідомістю читача, що в рази підсилює її ефект. Проза тут рвучка, іноді майже бездієслівна – вона нагадує ритмічні удари, а стиль інколи межує з поезією, адже в тексті немає зайвих пояснень, лише відчуття, образи й пам’ять тіла.

Назва роману зовсім не метафорична, вона відсилає до конкретної деталі в тексті. У рідному селі Філіз «терновими прикрасами» місцеві жінки називали синці, що лишали на їхніх тілах чоловічі руки. Цей образ – один із найболючіших і найгостріших у сучасній літературі про домашнє насильство. Він перетворює біль на щоденну рутину, як і мовчання про нього.

«Багато жінок змінює тернову прикрасу тиждень у тиждень, деякі — день у день. Деякі постійно всміхаються попри свою тернову прикрасу, як Лейла, деякі справляють синю мовчанку, як Зехра. Світло-сині жінки стають темно-синіми, синьо-червоні — синьо-чорними. Темно-сині стають також світло-синіми, але таке трапляється рідко, а жінки, які носять синьо-чорне, як Айше, більше не можуть позбутися важкої барви».

Катаріна Вінклер не малює Філіз жертвою без суб’єктності. Вона чинить опір, адаптується, ненавидить і любить водночас, шукає виходу й знову опиняється у пастці. Найстрашніше в романі – не сцени насильства, а збочена логіка, якою Юнус виправдовує кожен новий удар, і те, як ця логіка повільно отруює саму головну героїню та її сприйняття дійсності. Вона каже: «Він мусить вибити мені дитину з кісток. Дівчинку з кишок. Він мусить вбити мені дружину в мозок».

«Тернові прикраси» – книга не для всіх, читання для конкретного настрою, який дозволить зазирнути в темряву й побачити красу й силу в історії болю, яка закінчується не щасливим кінцем, а здобуттям холодної свободи. Вона потребує готовності й здатності приймати чесність авторки. Саме ця чесність робить роман Вінклер важливим: він не дає нагоди відвертатися, не дає розради там, де її не може бути в реальному житті. Водночас краса у книзі існує на рівні мови, яка не опускається до сентиментальності, промовистих деталей та людської стійкості, яка зрештою пробивається через найщільніший мур тиші.