Є речі, які перетворюються на символ епохи. Барбі – одна з них. Попри безліч суперечностей, вона залишається найпопулярнішою іграшкою для дівчат в усьому світі. Втім роман Рене Розен «Назвемо її Барбі», виданий цього року, – це спроба розповісти не про ляльку, а про людей, які зробили її існування можливим, і ця художня розповідь зрештою виявилася складнішою за впізнавану рожеву коробку з блискітками.

Усе починається з наради компанії-виробника в 1956 році. Рут Гендлер з’являється в конференц-залі після перельоту зі Швейцарії у вкрай збудженому стані – під дією адреналіну, кави й цигарок, із невеличкою коробкою на колінах. Всередині – пластикова лялька Більд Ліллі, яку вона придбала в сувенірній крамниці в Люцерні (саме ця іграшка надихнула «маму» Барбі на іграшкову революцію). Чоловіки починають сміятися, аж ось Рут дістає іграшковий пістолет і тричі стріляє в стелю. Саме ця гротескна сцена в художньому баченні Розен задає тон усій книзі. «Назвемо її Барбі» розповідає про жінку, яка змушує інших приділяти їй увагу навіть тоді, коли світ не хоче її чути.

Ідея Барбі виникає не з маркетингового розрахунку, а з особистої, навіть інтимної ідеї, оберненої на гучну заяву. Рут подивилася на ринок іграшок і побачила те, на що інші не звертали уваги: мільйони дівчаток вимушені грати за обмеженими сценаріями через іграшковий асортимент, адже на ринку присутні лише ляльки-немовлята.

«Якщо дати дівчинці ляльку-немовля, вона вдаватиме із себе маму. Але якщо дати їй щось на кшталт цього — вона зможе уявити себе молодою незалежною жінкою, яка йде в офіс або на побачення».

Цей уривок із книги – не просто репліка персонажки, а реальна філософія, яка змусила індустрію змінюватися. Проте Розен не зупиняється на тріумфі ідеї про дорослу ляльку, а досліджує долі її творців. Джек Раян, головний інженер і творець пластикового тіла Барбі, – геній з дипломом Єлю, який не терпить довгих текстів, і казанова, чий шлюб тримається на страху перед батьком. Дизайнерка Шарлотта Джонсон погоджується шити одяг для ляльок тому, що не може сплатити рахунки за електроенергію, а сама Рут керує компанією в часи, коли жінки не могли повноцінно керувати компаніями, позбавлені навіть права підписувати чеки. Саме вона стояла за створенням найвідомішої ляльки усіх часів, та для усього світу залишалася просто дружиною Елліота Гендлера:

«Усі тут знають, що без неї не було б Mattel, але чорт забирай, її імені навіть немає на дверях».

Розрив між видимістю Барбі й непомітністю Рут лягає в основу цілої книги. Лялька, названа на честь доньки Рут, Барбари, стає символом незалежності, якої сама Рут довгий час не мала. Вона вклала у свій продукт усе, чого в корпоративній системі не могла добитися самотужки: визнання, ім’я, право бути сміливою та мати власний погляд. Розен не намагається розв’язати цей парадокс. Попри те, що книга великою мірою базується на художній уяві, вона просто тримає його на виду, не моралізуючи.

Роман написаний із бездоганним відчуттям епохи: куріння в конференц-залах, китайська їжа на виніс під час нічних творчих зустрічей, польоти першим класом і дзвінки за кордон, що вартують чотири долари за хвилину. Розен не ідеалізує персонажів, за якими стоять історії справжніх людей – вона показує їх живими, суперечливими, подекуди дріб’язковими та нещасними. Саме тому народження цієї легенди відчувається справжнім.

«Назвемо її Барбі» – це не роман про іграшку. Ця книжка про те, як народжуються легендарні речі, які переживають своїх творців. Про те, що за кожним культурним феноменом стоять справжні люди, які платять за нього велику ціну. І про те, що мрія про жіночий вибір може змінити світ.