Нова книга Ірени Карпи починається з дзвінка, який несе жахливу новину – Харків і Київ бомблять. «Він повертається в неділю» розриває мирну тканину паризького ранку разом із тишею читацького комфорту. Цього разу відома письменниця, співачка та провокаторка написала, мабуть, найбільш особисту й водночас найбільш масштабну свою книгу – п’ять сотень сторінок про відстань, яка не здатна розділити тих, між ким існує справжній зв’язок.

Дія розгортається між кількома точками на мапі – Парижем, Амстердамом, бургундською глибинкою та східним фронтом російсько-української війни. Карпа описує три долі, не пов’язані на перший погляд. Архітекторка Віра живе у французькій столиці разом із місцевим чоловіком і донькою-підліткою. Її життя – спокійне, впорядковане та сите, до моменту, коли дзвінок із Києва перекреслює цю гармонію одним реченням. Атовець Атрей залишає мирний Амстердам, щоб повернутися додому та знову стати на захист України, – він несе в собі давню втому, яку одразу впізнаєш і ні з чим не можеш сплутати. І дванадцятирічна Матільда з Бургундії, яка спостерігає за дивним постояльцем із-за кущів верболозу та не підозрює, що доля зв’язала їх значно міцніше, ніж оренда будинку біля озера.

Авторка будує текст із тонких, матеріальних і подекуди болісних у своїй впізнаваності елементів. Вдосвіта 24 лютого Віра дзвонить усім знайомим, щоб пересвідчитися в їхній безпеці: хтось із них досі спить, хтось застряг у полоні автомобільного трафіку, а хтось уже встиг перебратися на дачу в Гостомелі, адже там «спокійніше». Атрей лежить у траві під палючим сонцем сірої зони, доки над ним кружляє орел, і думає про близьких. Карпа не коментує ці сцени, адже вони не потребують коментарів – вона просто показує реальність раптової війни зсередини, і цього виявляється достатньо.

«Дві жабки потрапили у дзбан із молоком. Одна вирішила чекати й розслабитися, осіла на дно. Інша вирішила борсатися й триматись на плаву. Перша жабка заснула міцним сном і тихо собі потонула. Друга жабка борсалася і збила молоко в масло, а по ньому вибралася із дзбана».

Ця знайома кожному притча опиняється в романі не випадково, адже Карпа пише про людей, які борсаються, як друга жабка. Вони не героїчні в класичному розумінні, далеко не бездоганні, іноді навіть гадки не мають, що й навіщо вони роблять. Проте вони рухаються, кожен своєю траєкторією: у французьких потягах, на мотоциклах, в окопах. Цей рух залишається єдиним ключем до виживання, збереження гідності та ідентичності.

Письменниця не претендує на звання «зручної» – вона пише про речі, які в декого можуть викликати роздратування. У романі трапляється емігрантська провина, почуття безсилля, суперечливі думки про найближче майбутнє. Проте саме ця непідробна незручність і є однією з найсильніших сторін книги. Карпа не виправдовує, лише відбиває дійсність недалекого для нас минулого, використовуючи своє «літературне люстерко».

«Він повертається в неділю», відповідно до назви, – книга про повернення. Останнім часом це слово стало одним із найважчих і найбільш неоднозначних в українській мові. Карпа ніби пропонує нам поглянути в минуле та порівняти його значення тоді й зараз. Вона вміло розкриває великі теми через побутові дрібниці, колективну травму через особисті переживання, тугу через предмети – забуту вдома термочашку чи запах полину, однаковий як у Криму, так і в Провансі. «Відстань існує, проте вона не ділить» – саме це послання Карпа несе тим, хто пережив ці роки будь-де – вдома чи в еміграції, в окопі, на окупованій території чи на кушетці паризького психотерапевта.