Ми рідко замислюємося про те, як дрібниці, як-от запис у старому щоденнику, можуть змінювати нашу історію. Наприклад, такої зміни зазнає Вікторія Белім – авторка автобіографічного роману «Будинок з півнями», який уже перекладено більш ніж шістнадцятьма мовами. Гортаючи нотатки свого прадіда Сергія, вона натрапляє на згадку про його брата Никодима, який нібито загинув у 1930-х роках у боротьбі за вільну Україну. Про цього родича в сім’ї не говорили ніколи. Заінтригована мовчанням, Белім вирушає на пошуки правди – і ця подорож виявляється водночас розслідуванням, поверненням до коріння й спробою зрозуміти саму себе.

Поштовхом до написання книги став початок війни у 2014 році. Після анексії Криму авторка, яка з підліткового віку мешкала спершу в Чикаго, а згодом у Брюсселі, відчуває гостру потребу повернутися до рідної землі – села під Полтавою, де доживає віку її бабуся Валентина. Белім описує, як політика розколює родину: її дядько Володя, росіянин за етносом і українець за громадянством, стає апологетом Радянського Союзу. Авторка не засуджує його напряму, а намагається зрозуміти, звідки росте коріння прихильності до режиму, що десятиліттями нищив її родину війнами, голодом і репресіями.

Назва книги відсилає нас до сільських спогадів із дитинства Валентини та розкриває свій темніший бік згодом. «Будинком з півнями» полтавці називали ошатну будівлю з багряним фасадом і мерехтливою мозаїкою з жар-птиць, у якій за радянських часів розташовувалася таємна поліція – від ЧК до КДБ. Цей контраст між принадним виглядом і темним змістом пронизує весь роман. За кожним затишним будинком, за кожним вишневим садом може ховатися закреслене ім’я, обірвана доля, недомовлена історія. Шлях Белім до істини – повільний і непростий. Бабуся Валентина спершу не хоче ворушити минуле, місцеві архіви відмахуються від наполегливої жінки, а сліди Никодима ведуть просто до будинку з півнями, тепер уже осередку СБУ. І саме там, усупереч страхам, авторка нарешті знаходить тонку справу свого двоюрідного прадіда. Архіваріуси, попри похмуру репутацію установи, виходять за межі обов’язків, щоб допомогти їй. Правда виявляється страшнішою за будь-які припущення: Никодима не довели до самогубства, як зазначено в офіційних паперах, – його розстріляли разом із тисячами інших у 1937-му за сфабрикованою справою. Реабілітували його вже посмертно, у 1962 році, а його син десятиліттями марно випрошував у держави бодай довідку про невинність батька.

Найбільше Белім вражає не жорстокість, а брехня, що сочиться з кожного рядка досьє. Вона розуміє: відсутність правди буває небезпечнішою за відверту неправду, адже саме туман із напівправди позбавляє людину морального компаса й перетворює її на безпорадну спостерігачку власної історії. Тоді ж авторка усвідомлює, чому мовчали прабабуся Ася і прадід Сергій, які пережили Голодомор і виховали її в тому самому будинку із вишневим садом: для багатьох українських родин німота була не боягузтвом, а стратегією виживання, яку передавали з покоління в покоління. Не так легко відмовитися від правил, що десятиліттями берегли життя, навіть коли видима небезпека минула.

«Будинок з півнями» – це сповідь, історична розвідка й документ доби водночас. Та попри весь біль, книга не лишає відчуття безнадії. Її наскрізний образ – це вишневий сад, який родина вперто доглядає попри війни й обстріли. Доглянуте дерево, визнане ім’я, розкрита таємниця – ось що Белім протиставляє відчаю. Адже примари мовчання розвіюються тільки тоді, коли ми наважуємося говорити вголос.