Цього разу — погляд зсередини команди #книголав. Ділимося рецензією від нашого копірайтера Леоніда, який розповідає про книжку, що справді варта уваги.

Я взявся за цю книжку передусім тому, що мало знаю про Боснію і Герцеґовину – про її комуністів і націоналістів, мусульман і християн, її уламковий характер і етнічні чистки дев’яностих. Роман Лани Басташич не поглибив моїх знань (чого і не обіцяв зробити), проте зродив інтерес і бажання дізнаватися більше. «Упіймати кролика» – це енциклопедія одного стосунку з усіма його злетами та падіннями, стосунку між Сарою та Лейлою, який, мов маленьке люстерко, відбиває в собі відносини Сари з самою Боснією, з її важким характером і унікальним чаром.

Роман відкривається дзвінком із минулого – Сара, яка мешкає в Дубліні з пересічним айтівцем на ім’я Майкл, чує голос давньої подруги, та головніше – рідну мову. Мене вразила реакція жінки на боснійську – шок, певна огида й бажання тримати її подалі від ірландської столиці, де вона лаштує своє нове життя вже дванадцять років. Сара проігнорувала би Лейлу з її наполегливими проханнями повернутися додому й «підкинути» давню подругу автівкою до іншої країни, якби не чарівні слова: «Армін у Відні». 

Сара вирушає до Мостару, звідки колишні подруги, давно чужі одна одній, розпочинають свою «гонитву за кроликом». Армін – старший брат Лейли, що зник безвісти багато років тому, в часи переслідування мусульман. Сара була закохана в нього, та це – не головна причина тривоги й очікування, пов’язаних із його поверненням, адже саме зникнення Арміна стало початком кінця у стосунках головної героїні з Лейлою та цілою країною.

Поновлення контакту з Лейлою можна назвати «зривом» після тривалої тверезості, адже вона, як і рідна земля, викликає серйозну залежність. Сара намагалася продати власне минуле – віддала до ломбарду ланцюжок, бабусину каблучку, сережки, щоб «обміняти Боснію на гроші». Зрештою вона програла й опинилася біля входу в мостарський генделик, де Лейла працювала офіціанткою, продаючи карикатурний одяг, звабливий погляд крізь сині лінзи та «балканський колорит» місцевим і туристам. Мені було цікаво спостерігати зіткнення діаспори з батьківщиною, яку понівечила війна, з Сариною провиною, тугою, таємною вищістю та бажанням «стати Лейлою» – повернути собі продану за безцінь автентичність. Паралелі з теперішнім становищем українців тут і за кордоном не провести важко. Особливо цікавим мені здалася темрява, що накриває Боснію о 15:02 – Лейла орієнтувалася в ній без труднощів, але Сара – засліпла, втративши навіть фізичну здатність виносити рідну країну. Попри це, я не наважуся ототожнити Лейлу з Боснією, скоріше, можна говорити про зіставлення образів родини та «токсичної» подруги в особистому баченні Сари.

Стосунки двох дівчат, а згодом і жінок – це майже тваринна, дика близькість. Лейла завжди була бунтаркою, лідеркою, «меншою версією» харизматичного Арміна; натомість Сара – тією, що йде слідом, спостерігає та заздрить. В моїй голові їх дружба завжди супроводжувалася саундтреком від гурту Placebo («You're always ahead of the pack, I drag behind, You possess every trait that I lack, By coincidence or by design»). Сара писала за Лейлу контрольні, та відплачувала знеціненням єдиного, чим Сара пишалася, – її віршів. У дитинстві поворотним стає момент, коли в Лейли починається менструація на вісім місяців раніше, що наділяє її «недосяжною мудрістю». Фізична зрощеність дівчат кульмінує в ніч після випускного біля річки, де вони разом і синхронно втрачають цноту з двома хлопцями – руки у волоссі однієї дзеркалять руки у волоссі іншої, особлива ніч Сари виявляється лише копією Лейлиної. У теперішньому часі ця динаміка нікуди не зникла. Сара, успішна емігрантка з Майклом і заощадженнями, перед спітнілою офіціанткою в бутафорському турецькому костюмі знову готова бути «хіба що прислужницею». При цьому вона мовчки тріумфує, побачивши чорне коріння під фарбованим волоссям, сприйнявши його за доказ, що «справжня Лейла» збереглася десь усередині.

Дорогою до Відня відкривається, власне, вся історія. Стосунки між жінками з напружених перетворюються лиш на напружені в іншому ключі – не чекайте від цього роману «щасливого возз’єднання загублених душ». Їхнє минуле темне – найболючіші його аспекти ховаються у могилі білого кролика під старою вишнею, у вицвілій фотографії, і понад усе – на острові в адріатичному морі. Протягом читання я з великою тривогою чекав об’яви Арміна – але в кінці мене більшою мірою захопила сцена у музеї Альбертіна з прекрасним «Молодим зайцем» Дюрера та загадкою, прихованою в оці тварини. Відповідь на неї, зрештою, виявляється ключем до розуміння цілої книги.

Я прочитав «Упіймати кролика» легко, поринувши в позачасову атмосферу Боснії з її старими маршрутками, кукурудзяними полями й меморіалом Югославському солдату Ранко Шипці, чиї кам’яні губи колись цілувала Сара. Для мене цей роман – про нестерпність підвішеності між батьківщиною та закордонням, стосунок, визначений долею, та пам’ять, що паростком пробивається крізь роки війни, жорстокості й занедбання посеред Європи. Оцінка – 8.5/10.