Коли ми уявляємо наркоторговця, перед очима виникає темна постать у капюшоні десь у брудному підворітті. Еван Г’юз – американський журналіст і фіналіст Національної премії в галузі репортажистики – у книжці «Продавці болю: зліт і падіння опіоїдного стартапу» показує геть іншого дилера: він носить елітний костюм, працює у світлому офісі з таблицями продажів і не вважає себе злочинцем ані на мить. Це документальна історія компанії Insys, яка перетворила надпотужний фентаніловий спрей на машину для збагачення – і на причину тисяч смертей.
Найважливіше, про що варто пам’ятати, – хто опинився на нижньому кінці цієї схеми. Препарат розробляли для вузького кола споживачів: онкохворих у термінальних стадіях, яким не допомагали звичайні знеболювальні. Але, звісно, такий ринок здався розробникам замалим для великих статків, тож згодом ліки почали виписувати при мігренях, болю в спині та артриті – тим, хто нерідко й гадки не мав, що приймає один із найсильніших опіоїдів у світі, у дозах, розрахованих на зовсім інший рівень страждання. Шлях від рецепта для головного болю до залежності виявився напрочуд коротким. Жертви цієї історії – зовсім не рядки статистики, а знайомі кожному жінки з мігренню й чоловіки із застудженим попереком. Саме тому трагедія, що зрештою розгорнулася в залах суду, вразила громадян США та людей у всьому світі так гостро.
Та все ж, найтривожніша здогадка Г’юза інша: щоб сталося непоправне, не знадобилися зусилля «злого генія». Вистачило лише ланцюжка звичайних амбітних і жадібних людей, кожен із яких сумлінно виконував свій невеликий шматок роботи. Торгові представники гналися за бонусами. Працівники таємного кол-центру вигадували діагнози, щоб вимагати у страхових дозвіл на оплату. Лікарі, підмащені гонорарами за «лекції», виписували спрей дедалі частіше. Спираючись на свідчення учасників усіх рівнів афери – починаючи з рядових менеджерів і медсестер, – журналіст дозволяє нам поспостерігати за цією машиною зсередини, роздивляючись головні рішення «продавців болю». Саме завдяки цьому ми бачимо головне: більшість із них ніколи не тримала у руках повної картини, а тому могла почуватися чистою, доки система, частиною якої був кожен, убивала.
Великою є спокуса прочитати це видання як виключно американську притчу про жадібність і з полегшенням закрити книжку. Але механізм, який описує Г’юз, універсальний. Скрізь, де винагороду отримують за числа, а людину на іншому кінці ланцюжка годі роздивитися, навіть порядні люди можуть методично побудувати непорядну систему (що вже казати про найгірших пройдисвітів). Достатньо лише, аби відповідальність була розмазана між десятками кабінетів, а сумніви коштували робочого місця чи премії. Саме тому «Продавці болю» читаються радше не як репортаж про окрему «корпорацію зла», а як попередження: будь-яка організація здатна дрейфувати до катастрофи, доки її співробітники залишатимуться сліпими до перейдених червоних ліній.
Звичайно, наприкінці нас чекає гучний процес і вироки. Але Г’юз свідомо відмовляє нам в однозначному фіналі: покарання кількох мало що змінює, якщо бізнес-модель, яка уможливила трагедію, лишається недоторканою, а опіоїдна криза триває. Найбільший жах цієї книжки не в порушенні закону, а в тому, скільки болю встиг заподіяти легальний на перший погляд бізнес, перш ніж проблему було помічено. «Продавці болю» залишають враження саме тому, що не дають нам заховатися за думкою «зі мною такого не сталося б». І, прочитавши цю книгу, ви інакше дивитиметеся на звичайних людей, які «просто виконують свою роботу».
