«Якщо нам потрібна лиш любов, то чому ми завжди прагнемо більшого?»
Саме цим питанням відкривається «Прекрасно-потворний» – новий психологічний трилер Еліс Фіні, що вийшов у #книголав у перекладі Євгенії Косани. Письменник Ґрейді Ґрін отримує звістку про свій перший бестселер за версією New York Times і телефонує дружині Еббі, яка саме повертається за кермом додому. За мить розмова обривається: Еббі побачила когось на дорозі, зупинилася – і зникла, наче розчинилася в повітрі. Замість неї у покинутій машині лишаються телефон, їжа на святкування – і дещо геть несподіване:
«Я піднімаю кришку і бачу моторошну антикварну ляльку з блискучим темним волоссям, одягнену в червоне пальто. У неї зашитий рот, а її великі скляні сині очі, здається, дивляться просто на мене».
Минає рік. Еббі досі вважається зниклою безвісти, а Ґрейді, розчавлений невідомістю, більше не може написати ні рядка. Його літературна агентка Кітті відправляє письменника на далекий шотландський острів Емберлі – місце без зв’язку та інтернету, – ідеальне для того, аби побути наодинці з собою й порожнім аркушем. Та замість музи острів починає підкидати письменнику власні секрети, а тутешня тиша виявляється зовсім не безпечною. Місцеві зустрічають чужинця з насторогою, а сам Емберлі здається радше живою істотою, що пильно за ним наглядає, ніж мальовничим тлом. Найважче для героя – навіть не сама втрата, а порожнеча незнання:
«Я навіть не знаю, чи жива вона. Невідомість — це найважче, саме вона не дає мені спати ночами».
Попри детективну напругу, «Прекрасно-потворний» – насамперед роман про шлюб і пам’ять. Фіні досліджує розрив між тим, що ми маємо, і тим, чого прагнемо, і показує, як двоє близьких людей можуть роками жити поруч – і по-різному пам’ятати одне й те саме життя. Ґрейді ідеалізує свій шлюб, але що більше ми дізнаємося, то очевиднішим стає: його спогади – теж своєрідна історія, яку він розповідає передусім самому собі. Зрештою, найпереконливіша брехня – та, у яку ми віримо. Звідси й назва:
«Шлюб — це мільйон прекрасних і потворних моментів, зшитих у полотно спогадів, які кожен бачить і пам’ятає по-іншому — наче двоє людей дивляться на ту саму картину з протилежних боків кімнати».
Не випадково головний герой – саме письменник, для якого книжки завжди були прихистком від надто гучного світу. Фіні веде оповідь від першої особи, тож усе ми бачимо його очима – і це найкраща пастка, яку може влаштувати авторка. Адже оповідач, який заробляє на життя вигадуванням історій, – не найнадійніший провідник у пошуках правди, і читання «Прекрасно-потворного» перетворюється на гру, де авторка стабільно на крок попереду. Еліс Фіні знана як майстриня фінальних поворотів, і цей роман не виняток: щойно вам здається, що картина склалася, хтось у кімнаті непомітно переставляє меблі. Навіть слово «зшитий» – і про ляльку, і про полотно спогадів – тут аж ніяк не випадкове.
«Прекрасно-потворний» тримає в напрузі до останньої сторінки, але лишає по собі не тільки мороз поза шкірою. Це історія про те, що іноді дати людині бажане – найкращий спосіб показати їй справжню цінність того, що вона вже мала. І водночас – нагадування, що навіть найпрекрасніше кохання зіткане з моментів, які ми воліли б забути, і, можливо, саме вони роблять його справжнім.
