Імена деяких персонажів покидають межі власних текстів і перетворюються на окремі рядки у словниках. Тартюф – один із них: у французькій, українській та багатьох інших мовах його ім’я стало синонімом побожного лицеміра, який ретельно маскує власну корисливість доброчесними промовами. Комедія Мольєра, датована 1664 роком, понад триста п’ятдесят років не сходить із театральної та літературної сцен, а її класична зав’язка звучить як сучасна кримінальна хроніка про маніпуляції та викрадення статусу: до заможного дому прибивається скромний побожний гість – і поступово забирає собі як статки, так і волю господаря.

Справа у тому, що голова родини Оргон щиро вірить у святість Тартюфа. Уся його сім’я – дружина, діти, шваґер і навіть служниця – бачать шахрая наскрізь, але не можуть достукатися до раціонального розуму чоловіка. Той бачить і чує лише те, що вкорінює його віру. Мольєр будує п’єсу так, що Тартюф власною персоною з’являється аж у третій дії: перші два акти персонажі сперечаються про нього, тож ми знайомимося спершу з репутацією, а вже потім – із людиною. Цей прийом аж ніяк не застарів – ми й досі частіше маємо справу з образом людини, ніж із нею самою.

Історія п’єси не менш драматична за її сюжет. Після перших показів твір заборонили, і Мольєр майже п’ять років боровся за право грати його зі сцени: переписував текст, пом’якшував фінал, шукав заступництва короля. Повна версія дісталася глядача аж 1669 року, а від первісного задуму лишилося три різні редакції. Впізнати себе в облуднику встигли надто впливові люди – найкращий доказ того, що сатира влучила в ціль.

З точки зору психології, «Тартюф» цікавий не так постаттю шахрая, як його жертвою. Оргон – не просто наївний дурень, він людина, яка радо віддає комусь право вирішувати за неї й натомість отримує ілюзорне почуття моральної вищості над власною родиною. Тартюф не бере багатства та владу силою: він лише влучно вгадує, ким Оргон хотів би бути, і стає дзеркалом для його бажання. Найяскравіша сцена п’єси – та, у якій Ельміра змушує чоловіка сховатися під столом і на власні вуха почути правду. Мольєр знає: людину, яка не хоче бачити, не переконають жодні свідчення – лише власний досвід.

Ще одна окраса тексту – Доріна, гостра на язик служниця, яка має найтверезіший погляд у всьому домі. Саме вона, а не пани, промовляє очевидні речі вголос, і саме її репліки століттями сприймаються найгучнішим сміхом у глядацьких залах. Комедія Мольєра грає з контрастом: що поважнішою здається особа, то менше вона розуміє, що коїться довкола неї.

Лицемірство відтоді не надто змінилося – лише адаптувалося до вимог часу. Удавану побожність замістило духовне наставництво у соцмережах, курси успіху та експертизи зі щастя. Художні чи документальні фільми про секти або ж історії про шахраїв, таких як росіянка Анна Делві (Сорокіна), працюють у традиції Мольєра та висвітлюють схему, яка не зазнала кардинальних змін з XVII століття: спершу жертва сама вигадує собі рятівника, а вже потім віддає йому все, що має. Французький драматург не намагається викрити віру чи моральність – він викриває тих, хто користується ними як набором інструментів, і ставить незручне питання: на кому лежить більша провина – на тому, хто дурить, чи на тому, хто сам бажає бути ошуканим?

«Тартюф, або Облудник» належить до серії «Золота полиця» – це 176 сторінок, які можна прочитати за один вечір, і комедія, яка залишає по собі як сміх, так і неспокій. Бо кожен, хто дочитає п’єсу до кінця, неминуче почне пригадувати: як часто я бачив таких «незваних» гостей у життях інших чи навіть у моєму власному?