Якщо попросити дорослого пригадати десять найважливіших спогадів свого життя, з високою вірогідністю він поділиться подіями з проміжку між десятиоічним і тридцятирічним віком. Психологи називають це сплеском спогадів – одним із найбільш підтверджених відкриттів у дослідженнях пам’яті, – і саме з нього починає свою книжку Люсі Фоукс, дослідниця підліткового віку з Оксфордського університету. Її пояснення просте: ми пам’ятаємо ці роки не тому, що мозок тоді працює найкраще, а тому, що саме тоді ми стаємо собою.
«Дорослішання. Як підлітковий вік формує нас» – не порадник для батьків і не чергова збірка стереотипів про сучасну молодь. Фоукс синтезує кілька десятиліть психологічних досліджень із двадцятьма трьома глибинними інтерв’ю, у яких дорослі люди розповідають про власні підліткові роки (дехто вперше в житті). Саме їхні голоси роблять книжку унікальною та близькою: за кожним висновком авторки стоять конкретні історії про шкільні ієрархії, перші кохання, приниження, ризики та втрати.
Ключова ідея – ідентичність як набір історій, які ми собі розповідаємо. Фоукс спирається на праці психолога Дена Мак-Адамса, котрий вважав, що людське «Я» схоже не на роман, а на збірку оповідань одного автора: «Ми всі є оповідачами, а також історіями, які оповідаємо». У такій збірці підліткові роки тотожні першим розділам, і саме вони визначають, як ми читатимемо себе далі. Якщо у чотирнадцять років вас цькували, у сорок ви й досі перевірятимете чужі наміри на подвійне дно.
Далі книжка розкладає підліткове буття на складники, і кожен розділ спростовує щось, у що ми звикли вірити. Сам «парадокс популярності» полягає в тому, що найпомітніші підлітки школи рідко бувають найулюбленішими: високий статус тримається на стратегічній, подекуди жорстокій поведінці, вимагає постійного контролю й нічого не гарантує в дорослому житті. Одержимість думкою однолітків – не примха, а логіка виживання: щоб відділитися від родини, спершу треба навчитися належати до нової групи. Схильність ризикувати – не зіпсутість, а закономірність, яку видно на перевернутій U-подібній кривій майже в усіх країнах світу. Булінг – не «частина дорослішання», а спрямована кампанія приниження, яка у 88 % випадків відбувається перед глядачами, бо кривднику саме вони й потрібні. Окремі розділи присвячено зовнішності, першому коханню, сексуальному досвіду та переживанню смерті близької людини – темам, про які з підлітками говорять найменш охоче. Авторка дає слово й тим, кого шкільна ієрархія витісняє найпершими: підліткам з аутизмом, трансгендерним і небінарним особам, усім, хто не вписався в очікування однолітків.
Одна з позитивних характеристик видання полягає в тому, що Фоукс не лишає читача наодинці з психологічними «вердиктами». Вона наполягає, що власну історію можна переписати, не вигадуючи минуле, а додаючи до фактів контексту й нових значень. Коли авторка надіслала героям «Дорослішання» їхні ж розповіді, оформлені в дослідницьку рамку, дехто з них вперше за десятки років відчув полегшення. Зізнається вона й в особистих інсайтах: лише працюючи над цим текстом, вона вперше достоту зрозуміла, що з нею відбувалося у шкільні роки.
«Дорослішання» – це науково-популярний нонфікшн, який читається як низка людських і знайомих історій, показаних з іншого боку. Книжка буде корисною для батьків і вчителів, психологів і самих старшокласників, а надто тим дорослим, які досі носять із собою «власні 15». Бо, як показує Фоукс, ми ніколи не переростаємо власне дорослішання – лише поступово вчимося розповідати про нього краще.
