«Перша жінка» Дженніфер Нансубуґи Макумбі починається не з таємниці й не з конфлікту, а з вистави. Дванадцятирічна Кірабо переказує домашній аудиторії історію про жінку, яка сховала власну дитину в мурашнику, аби врятувати шлюб. Підлітки слухають без ентузіазму, зате дідусь упізнає в онучці рідкісний фах: «Невже ця дитина — ґріо чи хтось інший? Ох, я ще ніколи такого не бачив. Точно як моя бабуся. Коли вона починала розповідати казку, навіть миші замовкали».

Далі вміння переповідати чужі історії стане для героїні єдиним способом розібратися у власній. Кірабо росте в уґандійському селі Наттетта під опікою дідуся й бабусі; її обожнює вся родина, і тільки на одне запитання ніхто не відповідає: де мати. Мовчання довкола цієї теми збігається з іншою дивиною — час від часу дівчинка ніби вилітає з власного тіла. По допомогу вона звертається до відьми (за чутками) Нсуути, проте замість застороги чи заклинання отримує довгу бесіду, що триватиме кілька років. Стара жінка розповідає їй те, чого не почуєш ні в школі, ні в церкві: власну версію того, звідки взялися жінки й чому їх так довго вчили бути тихими.

Найцікавіше в романі те, як він влаштований у часі. На середині Макумбі зупиняє історію Кірабо й повертається в 1934 рік – до сільської школи, де дві десятирічні дівчинки, її майбутня бабуся Алікіса й та сама Нсуута, граючи в сім каменів, домовляються вийти заміж за одного чоловіка, щоб ніколи не розлучатися. Те, що онучка сприймала як власну драму, виявляється продовженням угоди, укладеної за сорок років до її народження. Тут же стає зрозуміло, чому дорослі жінки Наттетти розмовляють одна з одною так гостро: у їхньому світі місця вистачає не всім, тож суперництво вони успадковують разом із любов’ю.

Ці жіночі голоси Макумбі виписує з усією увагою: тітки, бабусі, шкільні подруги, сусідки – кожна зі своєю тактикою виживання. І поступово стає видно, що опір тут рідко буває показним. Наприкінці книжки Кірабо пояснює це вже сама, помінявшись із наставницею ролями: «Кожна жінка чинить опір. Часто це відбувається приватно. Більшість наших спроб опору такі повсякденні, що жінки навіть не замислюються над цим».

Тлом для дорослішання стає Уґанда 1970-х: диктатура, зникнення людей, столична школа-пансіон, перше кохання й перша зрада – усе те, що зазвичай і робить роман виховання. Але Макумбі, яка виросла на усних оповідках і відкрито називає їх своєю формою, пише не лише про дівчинку. Її справжня тема — передача: як історія переходить від бабусі до онучки, змінюючись у дорозі. Тому й фінальне прохання Нсуути звучить не як заповіт, а як доручення: «Пообіцяй, що передаси історію про першу жінку — у будь-якій формі, яку вважаєш за потрібне. Мені її розповіли жінки, яких викрали. Мої бабусі пережили жахливі міграції. Розповідаючи історії про походження жінки, вони чинили опір. Я лише трохи доповнила їх певними деталями».

Це сімейна сага, роман дорослішання й фольклорна оповідь водночас. Читати варто тим, хто любить великі історії про матерів, доньок і бабусь, і тим, хто цінує книжки, у яких добре чути голос оповідача. А ще тим, хто вірить, що родинна пам’ять зникає не тоді, коли її забувають, а тоді, коли її перестають переказувати.