«…старi люди кажуть: тiльки що ще задумаєш свататись, то й станеш зараз брехати, i що без брехнi нi жоден чоловiк не сватався».

Жодна новина не мандрувала старим українським містечком так швидко, як звістка про чужий сором: гарбуз, винесений парубкові на сватанні, до вечора ставав надбанням усієї округи. Саме з такої ганьби починається «Конотопська відьма» Григорія Квітки-Основ’яненка. Сотник Микита Забрьоха щодуху мчить до багатої хорунжівни Олени, а назад тікає під регіт хуторян – із сирим гарбузом, який хтось устиг причепити до шиї його коня.

Сотниками в Конотопі були ще батько, дід і прадід Забрьохи, а от розуму в спадок, схоже, йому ніхто не передав. Та й закохується він не лише в чорні брови: хутір, лісок, винничка, млинок і вітрячок роблять хорунжівну ще чарівнішою. Сватальну промову йому колись склав дяк для іншої нареченої, чернігівської панни, тож завчений текст обривається на чужому імені. На людях Забрьоха надимається, «як той iндик перед iндичками», а в скруті готовий будь-кому впасти до ніг, аби дістати своє.

Поряд із ним – сотенний писар Прокіп Пістряк, «щирий приятель», без якого начальник і ложки борщу до рота не донесе. Почувши про гарбуза, писар вирішує, що настав час свого сотника «з’їсти»: потай несе гостинці відьмі Явдосі Зубисі, звалює на Забрьоху провину за її прочуханку біля ставка й просить так його зачарувати, щоб той позбувся сотенства. Говорить Пістряк пишною церковнослов’янською мішаниною – і недарма: що заплутаніша мова, то легше сховати за нею власне інтриганство.

А найдивовижніші відьомські чари – всевідання – тримаються передусім на плітках. Коли Забрьоха приходить благати про приворот, Явдоха першою згадує його гарбуза, і сотник щиро дивується її обізнаності – хоча кількома годинами раніше писар сам усе їй переказав. Хорунжівні, що сумує за Дем’яном, відьма в подобі старенької бабусі переповідає і ніч біля колодязя, і подарований на прощання срібний перстень, а на питання, звідки їй це відомо, відповідає: «Нащо ж нам і зорi, коли нам на них не дивитись?». Зорі зорями, та в маленькій громаді язики знають більше за будь-яке світило.

Утім, магія у Квітки працює лише там, де для неї заздалегідь підготовлено ґрунт. На Явдошині чари погоджуються ті, хто не може здобути бажане власними силами: сотник – кохання, писар – посаду, а хорунжівна – бодай на часиночку побачити свого Дем’яна. Показово, що сам Забрьоха, упавши відьмі в ноги, мимохідь зізнається, як мало його обходила посуха, через яку топили конотопських жінок: «…аби б тiльки позивались, то нам, старшинi, i дощi не пiд час». Відьма не вигадує людських вад – вона лише вправно ними користується, а рахунок у фіналі отримує кожен.

Зніміть із героїв кожухи й очіпки – і перед вами знайома галерея: начальник, що підписує не читаючи, підлеглий, який усміхається в очі й плете інтриги за спиною, всезнайка, що про ваші справи дізнається раніше за вас. Недарма оповідач зауважує: «…що писар збездiльнича, так йому i нiчого; а суддя здуру, не знаючи дiла, пiдпише, так вiн i у вiдвiтi». Нове видання «Конотопської відьми» в серії «Золота полиця» – нагода посміятися з того, що за двісті років майже не змінилося. І чесно спитати себе: які чари найчастіше діють на нас – чужі плітки, лестощі чи власна пиха?