«Я злочинниця без судимості. Майстриня маскування. Мене ні разу не впіймали».

Спершу вона представляється так, як представилася б будь-яка інша людина: віддана мати й дружина, психотерапевтка, власниця собаки й кота, жінка з членством у заміському клубі, яка любить куховарити й організовує вечірки з будь-якого приводу. А за кілька абзаців та сама жінка спокійно доповнює перелік: брехуха, злодійка, емоційно поверхнева, страшенно маніпулятивна. «Правила не впливають на мій процес прийняття рішень. Я здатна практично на все». Так відкривається «Соціопатка» Патрік Ґеґні – мемуари, що виходять у перекладі Олени Любенко.

Тривожні дзвіночки щодо Патрік лунали із семи років. Радість і гнів дівчина відчувала цілком природно, а от провина, емпатія й каяття не виникали в ній взагалі. Натомість була порожнеча й тиск, який наростав у голові, «неначе ртуть повільно підіймається в старому термометрі». Зняти його вдавалося тільки поганим учинком. Спершу дрібним: коробка накраденого в шафі, знята з волосся однокласниці рожева заколка. Згодом – заточений олівець у шиї дівчинки, яка зчинила сварку не того дня. Мати після цього подивилася на доньку як на чужу, і саме той погляд авторка пам’ятає виразніше за власний вчинок.

Далі починається те, що робить «Соціопатку» не лише сповіддю, а й розслідуванням. Дитиною Патрік шукає слово «соціопат» у батьківських словниках – і не знаходить його там, де воно мало б стояти, між «соціологія» і «соціополіс». Студенткою йде до бібліотеки, де їй повідомляють, що соціопатії більше немає й у DSM. Викладачка пояснює природу розладу через фантомний біль: «Усе так, ніби емоції є, просто до них немає доступу». А на питання про лікування відповідає, що надії немає. Для решти діагнозів існують протоколи, групи підтримки, навіть окремі гарячі лінії. «Куди соціопатам звертатися по допомогу?» – це питання стане справою її життя.

За оцінками, у спектр соціопатії вписуються близько п’ятнадцяти мільйонів американців, і майже всі вони – не кіношні маніяки на кшталт Декстера, а лікарі, юристи, вчителі чи листоноші. Ґеґні стане першою з них, хто здобуде ступінь PhD і відкриє практику для пацієнтів, яких бояться колеги, – «психологічний підпільний бар», за її власним визначенням. Звідти й головний аргумент книжки, сформульований наступним чином: «Соціопатів демонізували за те, що вони не виявляли саме тієї емоції, в якій їм було відмовлено».

Паралельно триває друга лінія, значно тепліша, ніж можна очікувати від такого діагнозу. Девід, з яким Патрік знайомиться в літньому таборі, виявляється першою людиною, якій вона наважується описати той тиск уголос – як каструлю з водою, що ось-ось закипить. Він слухає без засудження й не відчуває жаху. Саме «Соціопатка» врешті спростовує те, у чому її переконували підручники: життя в соціопатичному спектрі не приречене залишатися «довічним ув’язненням в емоційному карцері».