«Кімната Джованні» Джеймса Болдвіна — це книжка, яка по-різному відкривається для кожного читача чи читачки, і вже друга в «Забороненій» серії (наступниця «Будинку на Манго-Стріт» від Сандри Сіснерос).
Вперше я познайомилась із цим текстом у підлітковому віці: тоді я вперто взялася за оригінал в електронному форматі на Kindle у рожевому чохлі, переконана, що якщо вже знаю мову, то мушу читати саме так. Це було не так і давно, але моє сприйняття, розуміння та заглиблення в книжку відтоді змінилися, і це на краще.
Передмова Віки Беркут до українського видання в «Забороненій» серії стала для мене ключем до ретроспективного переосмислення — і про це ми вже встигли поговорити, коли обмінювалися думками щодо моєї наступної рецензії. Віка не лише відкрила приховані алюзії та символи, які я впізнавала і тоді, і тепер, а й надала необхідний контекст, що розкриває книжку по-іншому. А те, що «Кімната Джованні» нарешті доступна українською, додає ще одного рівня значення — ніби довгоочікувана зустріч, до якої готувався заздалегідь і не раз нагадував усім (у тому числі тим, хто над нею працював), що хочеш її пережити ще раз і, можливо, ще кілька разів у майбутньому.
На перший погляд «Кімната Джованні» має вигляд зразка американської прози середини ХХ століття — стриманої, без бурхливого сюжету, адже екзистенціалізм тоді був у розквіті (і це, до речі, не критика філософської течії, особливо в літературі, бо вона відкривала нові горизонти для напрямів, які ми знаємо зараз). Але саме в цій стриманості так званого літературного екшену криється сила, яка й затягує читача чи читачку.
Роман побудований на внутрішніх коливаннях і саморефлексії, тож напруження поступово підвищується, порушуються питання, над якими не всі замислювались , але зовсім не виключено, що багато хто переживав щось схоже. Він приваблює саме увагою до деталей: порівнянь, підтекстів, майже жестів та реакцій. Для мене це співзвучно з читанням «Ловця у житі» Селінджера, який також залишив відбиток на моєму розумінні світу в підлітковому віці. Проте якщо «Ловець» тримається на бунтівній енергії, то Болдвін створює атмосферу приглушеної, але набагато глибшої інтимності.
Особисто для мене «Кімната Джованні» сильніше перегукується з нереалізованим (аж до 2017 року) сценарієм, який написали в 1964 році для Товариства реформи гомосексуального права, британської організації, яка виступала за декриміналізацію стосунків між чоловіками. «The Colour of His Hair» («Колір його волосся») поєднав у собі драму та глибинний роздум про життя квір-спільноти до та після часткової легалізації гомосексуальності у 1967 році у Великій Британії.
Події «Кімнати Джованні» відбуваються в Парижі — місті, що стає сценою для особистої драми. Губи дам у тутешніх барах нафарбовані яскравою червоною помадою, а між їхніми худорлявими пальцями затиснуті довгі цигарки, вони легко фліртують за келихом шампанського або лікеру, а на тлі відчутна ,невидима тривога, яка супроводжує будь-які відхилення від «норми». Американець Девід залишається наодинці у французькій столиці після пропозиції одруження, адже його дівчина (чи наречена, він і сам не певен, як правильно її тепер називати) вирушає до Іспанії, обміркувати, чи готова вона до шлюбу та «американської мрії» — будинок, білий паркан, троє дітей, дерево після народження первістка. У цей період ментальних мук та невизначеності він знайомиться з Джованні — італійським мігрантом, який працює барменом у «спеціальному барі для джентльменів певних інтересів» і схоплює французьку майже одразу, насамперед заради роботи. Адже все своє життя він працював «обслугою», бо походив з бідної родини, де не було часу на роздуми чи мрії про багатше життя.
Зв’язок між ними виникає зненацька (як здається Девіду, а також тим, хто наставляв його, як правильно будувати особисте життя) і занадто швидко стає настільки сильним, що створює власну гравітацію.
Девід постійно картає себе за ці взаємини (або стосунки, бо межа в чоловіковому уявленні розмита, як і в ситуації з коханою), які він вважає то слабкістю, то силою. Він намагається відповідати батьковим уявленням про справжнього чоловіка: сильного, працелюбного, готового будувати «правильне» життя. Але водночас його серце невпинно тягнеться до Джованні, до тієї кімнати, що стає простором і близькості, і приреченості. У цьому внутрішньому роздвоєнні, у постійному русі між втечею і поверненням криється головна драма книжки.
«Кімната Джованні» — це не зовсім (або не лише) любовна історія, а й дослідження тиску суспільних очікувань, неможливості втекти від себе й водночас страху бути собою. Це також коментар про ксенофобне й шовіністичне ділення людей на касти: хоча обидва герої білі, вони мають зовсім різні життєві шляхи. Джованні — «обслуга», зображення різних пригнічених (наприклад, через колір шкіри, походження, релігію, сексуальну орієнтацію чи будь-який інший фактор) верств суспільства, а Девід — привілейований un jeune et doux Américain, якому батько надсилає гроші на проживання в Парижі. Чоловік міг би мати все у рідному Нью-Йорку, хоча насправді він ні багатій, ні успішний кар’єрист, ні інтелектуал з відповідними заслугами та відзнаками.
Саме тому «Кімната Джованні» не втрачає гостроти — у сучасній вирі подій ми можемо й не помічати проблем, які порушуються в книжці. Але це не означає, що вони є ексклюзивними лише для американців, італійців чи людей, які визначають себе гомо- чи бісексуалами (або інакше, адже сексуальність усе-таки спектр). «Кімната Джованні» перегукується з досвідом багатьох людей (переважно, щоправда, чоловіків), адже Париж із романтичних листівок давно змінився, а голоси читачів стали іншими. Циклічність нікуди не зникла й навряд чи зникне, коли йдеться про людину, яка є не лише тілом і рефлексами, а чимось глибшим — досі не до кінця пізнаним.
І, здається, саме про своє сприйняття цього людського, незрозумілого, часто абсурдного, але живого Болдвін написав свою книгу. А тепер ми маємо змогу не тільки чути про неї, а й читати у неймовірному українському перекладі.