Чи коли-небудь мріяли про життя без правил? Тому що Моллі Блум саме таке і отримала. Вона не тільки вирвалася з маленького містечка, але й потрапила до самого центру гламурного світу, де ставки були не лише фінансовими, а й життєвими. 

Від грошей до голлівудських зірок — усе, що ми звикли бачити в кінематографі, вона побачила на власні очі. Що ж робить людину готовою йти такою дорогою? Як зрозуміти, коли це вже не азарт, а повна залежність? 

Моллі Блум розповідає неймовірну історію свого життя, починаючи з дитинства в Колорадо, де вона прагнула стати такою ж успішною, як її брати. Шлях, що привів її до світу підпільного покеру з високими ставками, був дуже незвичним. Вона стала організаторкою гри, у якій брали участь голлівудські зірки, політики та фінансові титани. Від Леонардо Ді Капріо до Бена Аффлека — її гості були не просто впливовими людьми, але й творцями історію. Вона стикалася з елітним світом гламуру та ризику, і разом із цим відкривала для себе небезпечні межі амбіцій та бажання бути першою.

«Гра Моллі» — це історія людини, яка, шукаючи свободу і свій шлях, опинилася в самому центрі світу, де правила гри змінюються залежно від ставки. 

Публікуємо уривок із книжки:

БУЛА МАЙЖЕ ПІВНІЧ, коли я почала спускатися по шосе до Лос-Анджелеса. Переді мною постало багато вогнів, і кожен вогник мав свою історію. Це було так не схоже на темряву Колорадо. Лос-Анджелес був набагато яскравішим, кожен вогник символізував цілий новий світ, що чекав на відкриття. Стів застелив для нас із Люсі диван, і ми вирубилися після сімнадцятигодинної подорожі. Я прокинулася рано, сонце вже пробивалося крізь вікно. Пішла вигуляти Люсі. Лос-Анджелес пахнув божественно — літом і квітами. Але якщо я хотіла тут залишитися, мені потрібно було терміново знайти роботу. Мені вже доводилося працювати офіціанткою, тому я знала, що це — найкращий варіант, бо там одразу давали чайові й не потрібно чекати на щотижневу зарплату. Стів уже прокинувся, коли я повернулась. 

— Вітаю в Лос-Анджелесі. 

— Дякую, Стіве. Підкажи, де я зможу влаштуватися офіціанткою? 

— Беверлі-Гіллз — найкращий варіант, але туди дуже складно потрапити. Кожна дівчина там — гарненька безробітна акторка або модель. Усі вони працюють офіціантками, це ж не…

— Знаю, Стіве, знаю, що це не Колорадо, — перебила я, усміхнувшись. — Як дістатися до Беверлі-Гіллз? 

Він розповів мені й із сумнівом в очах побажав успіху. 

Стів мав рацію: здебільшого заклади не шукали офіціантів. Мене холодно зустрічала то одна симпатична адміністраторка, то інша, зневажливо оглядала й гордовито відповідала, що вакансій немає, і хоч я можу заповнити анкету, це буде марна трата часу, оскільки охочих і так вистачає. 

Я вже почала зневірюватися, коли зайшла до крайнього на вулиці ресторану. 

— Привіт! Ви шукаєте офіціанток? — запитала з найширшою, найяскравішою і найбільш сповненою надії усмішкою. 

Замість стрункої, підтягнутої, грубої дівчини переді мною стояв чоловік років сорока. 

— Ви — акторка? — з підозрою в голосі запитав чоловік. 

— Ні. 

— Модель? 

— Ні, — і розсміялася. — У кращі дні я була сто шістдесят два сантиметри заввишки. 

— Ви колись підете на кастинг? 

— Сер, я не розумію, про що ви. 

Чоловік розслабив обличчя. 

— У мене ранкова зміна. Тож ви повинні бути на роботі о п’ятій ранку. І коли я кажу о п’ятій, то маю на увазі о четвертій сорок п’ять. 

Я всміхнулася якомога ширше, щоб приховати свій переляк від такого невиправдано раннього початку робочого дня. 

— Без проблем, — твердо погодилась. 

— Ви найняті, — сказав чоловік, а тоді пояснив мені за уніформу: випрасувану, накрохмалену білу сорочку, краватку й чорні штани. 

— Не запізнюйтеся: я такого не терплю, — додав він, а потім пішов, щоб вилаяти якогось бідолашного працівника. 

БУЛО ЩЕ ТЕМНО, коли я під’їхала до ресторану. Попередньо я позичила у Стіва краватку й сорочку, що була на мене завелика. Я була схожа на товстого пінгвіна. 

Ед, мій новий керівник, уже був у ресторані разом з іншою офіціанткою. У залі сидів лише один відвідувач. Ед провів мене рестораном, пояснював мої обов’язки і з гордістю розповідав про те, що він тут працює вже п’ятнадцять років і, як я зрозуміла, фактично володіє закладом. Ед був єдиним, хто міг зв’язатися з багатим і дуже поважним власником, і якщо я його побачу, то мені не можна з ним розмовляти, поки Ед не дозволить. Власник мав багато заможних і впливових друзів, так званих ВІП. Офіціанти мусили ставитися до них, як до богів. 

Після навчання Ед послав мене обслуговувати. 

— ВІП, — драматично промовив Ед. 

Я показала йому великого пальця вгору, намагаючись приховати відразу. 

Відвідувачем виявився низенький симпатичний дідусь. Я підійшла до нього із широченною усмішкою і привіталася: 

— Добридень! Як ваш ранок? 

Дідусь підняв голову, його бліді вологі очі примружилися. 

— Яка ж ти гарненька. Новенька, га? 

— Так, це мій перший день, — я далі всміхалася. 

Дідусь кивнув. 

— Так я і думав. Ану, повернися, — обвівши кістлявим пальцем у повітрі коло, зажадав дідусь. 

Я повернулася й поглянула на вхід до ресторану, намагаючись побачити те, що він хотів, аби я побачила. Але там не було нічого нового. 

Я розгублено озирнулася на дідуся. 

Дідусь схвально кивав. 

— Я хочу, щоб ти була моєю особливою подругою, — сказав він. — Я тобі платитиму, а ти мені допомагатимеш. — І підморгнув.