Що означає дійсно прийняти себе? Як знайти внутрішню силу, аби впоратися з болем втрат і водночас відкрити нові можливості для себе та своїх близьких? Чи можна знайти баланс між тим, щоб любити без умов, і водночас вміти відпускати те, що більше не служить на наше благо?

Відчуття тривоги, стресу, зневіри — це не просто негативні емоції, з якими можна змиритися. Вони можуть стати шансом для трансформації, якщо зрозуміти їхні глибинні причини, і навчитися правильно реагувати.

«Прийняття» — це книга, що дозволяє поглянути на життя з нової перспективи, де кожен момент важливий, кожна емоція має сенс, а прийняття — це не лише внутрішня гармонія, а й активний вибір. Авторка, гештальт-терапевтка Ганна Крицька, через власний досвід розповідає про складні, але життєво важливі теми: як пережити втрату, як віднайти себе після болючих змін і як навчитися відпускати те, що більше не служить нашому розвитку. Книга охоплює теми любові, зневіри, еміграції та повернення додому, що дозволяє поглибити розуміння себе та своїх стосунків з іншими.

Книга про прийняття — як найвищу цінність, яка здатна змінити наше ставлення до життя і дозволяє знайти вітальність навіть у найскладніші моменти.

Публікуємо уривок із видання:

Рецепт № 5: прийміть те, що злитися — це нормально. 

Як будь-яка емоція, злість має своє призначення. Вона завжди вторинна, тобто з’являється у відповідь на щось, і покликана захистити межі, дати відсіч, відігнати ворога від тих меж якомога далі. А як донедавна сприймали злість у нашому суспільстві? Оці токсичні жіночі ідеали, оспівані Пушкіним, Достоєвським і Толстим, чиї біографії слід ретельно вивчати, перш ніж читати їхні твори. За цими ідеалами я не мала права захищати свої межі. Я мала привітати ворога, який і ворогом не називався. Я мала погодитися з тим, що, віддавши вже так багато, винна ще більше. 

Але того разу я так не зробила. Я дозволила собі злитися. Я легалізувала злість. Я навчилася лаятись. Я навчилася казати людям, коли вони наступали мені на ногу. Я навчилася не всміхатися там, де не хочеться, і не бути приємною. Я навчилася боротися за своє і своїх. Й ідентифікувати ворога як ворога, однозначно.

Злість допомогла мені вижити. І досі допомагає захищатися. 

Легалізована злість також робить людину повноцінною. Добудовує ту її частину, яка раніше була тіньовою. Додає об’єму, робить головною дійовою особою власної повісті, замість того щоб лишатися пласким і другорядним персонажем чужої толстоєвщини. 

Інша річ, що злість треба навчитися проявляти екологічно, та, на жаль, я не мала часу цього вчитися. Траплялися різні зриви, про які шкодую. Звісно, краще екологічно. Злість також має градації, тобто стадії, і важливо навчитися проявляти її на ранніх стадіях, наприклад на стадії роздратування. Адже на стадії люті, проминувши обурення та гнів, стримати її буде вже майже неможливо. Це вже афект, з яким важко працювати, а ще важче спостерігати. Особливо дітям. 

Зараз є багато інформації щодо того, як працювати зі злістю і в дітей, і в дорослих. Важко сказати, хто перший виокремив градієнти злості, та я знайшла їхній опис в І. Полудьонного та А. Федорця. Психотерапевта Іллю Полудьонного знаю як співавтора книжки «Простими словами. Як розібратися у своїх емоціях» (2022), що й справді написана простими словами, тож раджу до прочитання. Та основним у роботі зі злістю є відстеження її на ранніх стадіях: 

1. Невдоволення 

2. Роздратування 

3. Обурення 

4. Гнів 

5. Лють 

6. Афект 

Так, наприклад, прояв злості на стадії невдоволення чи роздратування суттєво відрізняється від її вияву на стадії люті й уже майже не піддається контролю на стадії афекту. У таких випадках я наводжу приклад з ногою: уявімо, що хтось наступив і стоїть на моїй нозі в переповненому громадському транспорті. На стадії невдоволення я можу жартома поцікавитися, чи зручно він чи вона облаштувалися. На стадії роздратування це зробити досі можливо, але вже важче. Якщо оминути ці дві, то на стадії обурення наша риторика перейде від доброзичливої до звинувачувальної. Тут часто з’являються викривлені припущення або узагальнення про те, що вся молодь тепер така незграбна або всім на мене начхати. Якщо ще потерпіти й дійти до стадії гніву, ми вже підвищимо голос, а то й додамо нецензурної лексики, роблячи зауваження. На стадії люті дехто вдається й до фізичної дії — приміром, наступає у відповідь. А от з афектом ніхто не хоче стикатися, бо людина втрачає контроль над своїми діями, і тоді летять речі, б’ються шибки тощо. Тобто наше завдання — навчитися виражати злість екологічно на ранніх стадіях. Не стримувати її в собі, бо тривале стримування якраз і призводить до афективних проявів. 

Це також простежується на прикладі української люті, яка нині шокує толерантний західний світ. Якщо розглянути цю лють з погляду стадій злості, то українська нація стримувалася сотні років. Хтось боровся й був знищений системою, а більшість стримувала свою злість і не виражала непокори. Навіть після початку війни 2014 року більшість українців займала ту саму позицію, як і переважна частина Заходу зараз, й абстрагувалася, навіть не думаючи про неї. Для того щоб українська лють прокинулася, знадобилося повномасштабне вторгнення, яке зачепило всіх. Тоді й з’явився цей феномен української люті. І якщо згадати призначення злості як психологічного явища, покликаного захищати свої межі, то, на мою думку, зараз і до кінця війни не можна позбавлятися цього почуття, бо це те, що нам потрібно, щоб вигнати ворога зі своєї землі. Проте згодом нам доведеться трансформувати цю злість у щось інше, аби вона не зруйнувала нас зсередини. 

А тоді в тій маршрутці з Лівого на Правий берег Києва я раптом зрозуміла, що проскочила стадію злості. Не взагалі, а злості на чоловіка. За те, що покинув мене. За те, що ми разом створили сім’ю, народили дітей, а виховувати їх довелося мені самій, а потім з іншим чоловіком. За те, що не був поруч. За те, що я страшенно сумувала за нашими розмовами, адже в першому заміжжі мені й друзі не були потрібні — чоловік став другом, з яким ми все обговорювали. За мою самотність, за сум в очах, за ранні зморшки на міжбрів’ї, за те, що ніхто не зміг його замінити, адже він був унікальний. 

Замінити не зміг, але нову стежку до мого серця проклав. Найбільша ілюзія — сподіватися повернути втрачене й що хтось замінить померлого. Ніхто й ніколи цього не зробить. Та серце розширюється, впускаючи інших. Серце, що вміло любити один раз, здатне впускати й вміщати інших. Це як з материнською любов’ю: коли маєш одну дитину, любиш її, але коли народжуєш другу — її також любиш. По-різному, але любов однакова. 

Тож серце зазвичай велике, більше, ніж ми про нього знаємо. Воно може прийняти нове: нову дитину, нового коханого, нових друга чи подругу. Якщо намагатися підігнати цього нового під старі мірки — очікуйте фіаско й фрустрацію. Для дитини це взагалі біда — жити життя померлих сестри чи брата, яке призначили для неї батьки, бо тоді вона позбавлена свого. Якщо прожити всі стадії горя, з нього можна вийти з розширеним серцем, у якому з’явиться місце для нових зустрічей. 

Як проживати злість на померлого? Сказати йому все, за що є злість. Написати на аркуші паперу, а потім порвати чи спалити його. Побити боксерську грушу, подумки проговорюючи, за що завдаємо ударів, адже багато злості накопичується саме в руках. Колись, коли всі ці способи були для мене недоступні я просто стрибала на землі в парку. Одна моя клієнтка, для якої виражати злість боксуючи було неприйнятно, зайнялася тенісом, бо там також є махи руками, і це має миролюбніший вигляд. Шукайте свій спосіб. Найкраще — це пропрацювати свою злість разом із психотерапевтом. Тому що тоді є змога отримати зворотний зв’язок і підтримку в тому, що з тобою все гаразд, злитися на свого померлого — нормально. Це нормальна стадія проживання горя, яка не робить тебе поганою людиною і не знецінює ваші стосунки з померлим. 

Отже, пройти стадію злості на померлого важливо. Однак злість має бути лише етапом, що лишиться в минулому, а не супроводжуватиме згадку про втрату решту життя, бо це вже свідчитиме про застрягання. Пройшовши злість, виходиш на наступну стадію проживання втрат.