«Будинок на Манго-стріт» Сандри Сіснерос — феміністична історія дорослішання, становлення й усвідомлень. Усвідомлень, як насправді працює світ, якими є ми, наша (не)свобода, прагнення, дім і майбутнє. І що вони нам не належать. Але, можливо, хтось просто хоче, щоб ми так думали?
Книга складається із віньєток (замальовок), які разом показують рік з життя 12-річної Есперанси в латиноамериканській громаді Чикаго. Дівчинка тільки вступає в підлітковий вік, починає досліджувати світ, себе, спостерігає за своєю сім’єю та родинами поруч. Заводить подруг, ходить до школи, мріє і вперше помічає деякі розбіжності й несправедливості.
Найбільше в житті Есперанса хоче почуватися вдома, в безпеці. Вони з батьками, братами й сестрою постійно переїжджали, міняли одну зйомну квартиру на іншу, коли ще не встигли звикнути до попередньої. Чи стане Манго-стріт останньою чи просто черговою точкою на маршруті вічних переселень? Це чергова будівля, де ти ночуєш, чи дім, справжній і затишний, куди хочеться повертатися? Будинок виявився кращим, але не таким, якого вона очікувала. Есперанса дорослішатиме й все більше відчуватиме: це клітка. І не має значення, що вона просторіша й трохи гарніша. З неї неможливо втекти.
Дівчинка продовжує соромитися показувати свою кімнату вчительці, не хоче приводити подруг. Вона почувається занадто інакшою, не такою, низькосортною. У громаді — своя серед своїх, але у школі не вписується в норми й вимоги, бо вони інші, розраховані на «справжніх американок». Їй не подобається її ім’я, колір шкіри, волосся, мова, якою вона говорить вдома. Це все ознаки того, що вона біла ворона у великому суспільстві, на яку дивитимуться довше, ніж прийнято, показуватимуть пальцями, звертатимуть увагу. Але вона просто така, яка є.
Почуття низькосортності тільки посилюється, коли вона бачить, як до латиноамериканців і латиноамериканок ставляться інші. Бояться заходити в район, звинувачують їх у бідності міста. Попри те, що громада велика й об’єднана — безсила проти великого Чикаго.
Безсилі в ній і жінки — вони заручниці чоловіків, домашніх обов’язків, доглядання за дітьми, роботи, очікувань та постійного «ти робиш недостатньо, але ж ти всього-на-всього жінка».
Такий тиск відчувають і підлітки. Разом зі змінами у тілі, змінюється і ставлення оточення до Есперанси. Вона знаходить туфлі на підборах, красується в новому взутті, яке привертає увагу чоловіків. Як легко перетворитися з маленької дівчинки на сексуальний об’єкт… Але поки вона може просто зняти ті туфлі й побігти насолоджуватися залишками дитинства.
Есперанса захоплюється своєю прабабусею. Вона була сильною жінкою — не хотіла виходити заміж. Та дівчинка вже розуміє, як в суспільстві сприймаються сильні жінки. Вони несуть загрозу. Тому мають бути підкорені. Але вона не обере цей шлях. Він повен мізогінії, об’єктивізації, расизму, обмежень і втрачених можливостей. Есперанса прагне йти своєю дорогою. Поїхати з Манго-стріт, навчатися, писати, почуватися повноцінною, бути щасливою, побудувати дім. Але не забувати про своє коріння, сім’ю та громаду.
Книга була написана в 1984 році, багато разів критикувалась і заборонялась в шкільній програмі. Але сучасні читачі й читачки можуть відчути, наскільки вона актуальна і зараз. Наскільки не змінились вимоги до дівчат та жінок, як нам усім так само важливе почуття безпеки, захищеності, причетності, наскільки до сих пір будь-що інакше сприймається як неправильне, як важко знайти свій шлях і при цьому не загубити себе. Але Есперанса доводить: немає нічого неможливого, навіть її тиха боротьба допомагає змінювати світ на краще. Бо вона знає, що ще є те, за що варто боротися.
