«Половина жовтого сонця» — це історія про любов, віру, розчарування та виживання в умовах війни в нігерійській країні Біафрі. Книга про моральну відповідальність, кінець колоніалізму, етнічну відданість, про клас і расу — і про те, як любов може ускладнити це все.

Тетяна Гонченко — блогерка, авторка книжкового Телеграм-каналу “Непозбувний книгочитун” та книги “Фриланс здорової людини”. Пише для Liga.net, Ain.ua, Bit.ua, Evo.business, Vector, «Читомо». Спеціалізується на темі бізнесу, створенні експертних колонок для компаній і написанні нативної реклами.

Відгук на книгу:

Роман — про реальні історичні події, коли один з народів Нігерії намагався створити власну державу — Біафру. В ньому дофігіща війни, жорстокості, моторошних сцен і смертей. 

Треба розуміти, що роман зараз максимально тригерний, в останній третині він просто розриває на шматочки. Причому, до 24 лютого це читалося б зовсім інакше. Навіть мене, людину (як я вважаю) з залізними нервами, тригерило і мучило на кожному кроці. Бо побут в умовах війни, описаний в "Половині жовтого сонця" максимально схожий на наш, навіть в деталях, і водночас — це найгірший сценарій того, як у нас могло бути. 

- Всі говорять про війну, але ніхто не вірить, що вона станеться (і потім так само відбувається з кожним містом, куди заходять ворожі війська);

- Влада до останнього поширює інфу, що все в порядку, щоб не створювати паніку;

- Міжнародна преса переситилася новинами про цю війну і просить смажених історій, пересипаних стереотипами;

- Влада поширює чутки, що вороги — максимально тупі і нездари, тому нічого у них не вийде і ми дуже скоро переможемо;

- Розповідають, що звичайний цивільний з рушниці збив бомбардувальник;

- Вороги тирять кришки від унітазів та ґвалтують усіх жінок;

- Герої стрьомаються кожного грому, бо це схоже на обстріли;

- В якийсь момент психіка не витримує, і герої починають жартувати по-чорному. Типу "сьогодні таке чисте небо, ідеальна погода для бомбардувальників". 

- Біафранці мріють про перемогу, і водночас чоловіки ховаються від мобілізації настільки, що не виходять з дому;

- Герої сховалися в бункер, виходять — а будинок далі по вулиці горить;

- На ворожій території вбивають родичів, і їх неможна навіть поховати;

- У цивільних відчуття власної незначущості — від усвідомлення, що вони можуть загинути в будь-яку секунду, а війна піде далі. 

І так далі, і так далі. 

Читаєш і офігіваєш, що все, як у нас, хоча роман написаний в 2006-му та про Африку. 

І водночас у них ще гірше: дуже сильний голод по всій території, діти гинуть від недостачі вітамінів, роботи немає ніякої, війська підходять все ближче. Коротше, атмосфера повного відчаю. Якщо відчуваєте вірогідність, що це вас ретравматизує — краще відкладіть до перемоги. 


Загалом читалося мені важко, десь дві третини роману я пробиралася крізь нього через силу. Одна з причин — в першій половині книжки майже нічого не відбувається. Герої собі живуть, говорять на довколополітичні теми (у яких ми нічого не розуміємо через місцеву специфіку), ми дізнаємося про побут Нігерії і просто піддивляємося за життям сім'ї. Але зрештою я зрозуміла, для чого це зроблено — бо ти зживаєшся з героями, і потім, коли починаються бойові дії, фактично асоціюєш себе з ними, і тебе максимально плющить від емпатії. 


А ще в центрі історії дві заможні сім'ї, які мали фактично все, але через війну опиняються в умовах добування хоча б жмені кукурудзяного борошна. І від цього особливо моторошно, бо з такими людьми себе доволі легко асоціювати. 


Не шкодую, що я прочитала, і цілком розумію, чому цей роман став таким знаковим. Визнаю, що це було потужно, причому, всю міць книжки усвідомлюєш тільки дочитавши: коли починаєш аналізувати, як вона побудована. Але для економії моральних ресурсів читати це краще, напевно не зараз. Надто боляче, надто близько.