Наші травми формують нас більше, ніж ми здатні усвідомити. Біль дитинства, приховані рани та емоційні шрами можуть переслідувати навіть через роки, коли здається, що все залишилося у минулому. Як знайти сили розірвати це замкнене коло? Як віднайти себе, якщо все життя борешся із тінями минулого?
Це глибоко зворушлива історія про силу духу та боротьбу за себе. Авторка Стефані Фу, яка пережила роки фізичного й психологічного насильства, ділиться власним шляхом до зцілення. Покинута батьками у підлітковому віці, вона жила з панічними атаками та труднощами в стосунках, поки діагноз комплексного посттравматичного стресового розладу (КПТСР) не відкрив їй очі на причини її страждань.
Ця книга — не просто історія про біль, а про можливість почати з нуля. Стефані розповідає, як працювала над собою, які методи використовувала та як поступово відновлювала свою віру у власну цінність. Це чесна, болюча, але надихаюча розповідь, що нагадує: навіть після найтемнішої ночі може зійти сонце.
Публікуємо уривок із книги:
Я не могла більше терпіти цей постійний стан приниження, переосмислення минулого і страху перед майбутнім. Я мусила знайти ще одну людину, яка знала, що це, щоб довести мені, що є інший спосіб прожити це життя. Тож я спробувала ще один надійний спосіб пошуку історій — інтернет.
Я написала в соціальних мережах: «Чи є тут хтось, кому поставили діагноз із комплексним посттравматичним стресовим розладом?». Ніхто не поставив лайк. Я отримала лише один коментар у твіттері: «Мені довелося погуглити, але ні... все те, що я прочитала, не звучить добре». Я була на межі відчаю, коли нарешті отримала відповідь. Одна моя знайома — чудова журналістка, з якою я трохи працювала роками раніше, і яку я називатиму Лейсі, — надіслала мені приватне повідомлення.
«Комплексний ПТСР рулить! Його дуже складно діагностувати, але щойно мені його діагностували, це повністю змінило моє життя. Я справді почала зцілюватися!»
Я була шокована. Лейсі? У Лейсі був контракт на книгу. Її іноді показували по телебаченню. Унеї чудове волосся, і вона з престижного району хорошої частини країни. Люди в моєму офісі поважали Лейсі.
«Ти й не уявляєш, яке полегшення для мене це дізнатися, — гарячково надрукувала я у відповідь. — Я думала, що всі з цим симптомом живуть, наче в катастрофі. Власне, так сталося зі мною. Але ти здаєшся цілком у порядку».
«Не зовсім! Це неможливо. Але я тут, щоб сказати, що я зцілилася багато від чого. Я змирилася з тим, що мені завжди потрібно буде щось робити, але мені вдалося зробити великий крок уперед, і я відчуваю, що з цим можна впоратися так, як я не могла собі уявити багато років тому».
Вона надіслала мені свій номер. Ми з Лейсі переписувалися кілька хвилин. Я не знала її настільки близько, щоб поділитися з нею своїми найпотаємнішими страхами, і я не хотіла її обтяжувати. Але її веселі повідомлення зі знаками оклику, показали мені щонайменше, що виживання не є неможливим. Існує інший бік цього. Існує вихід, якщо тільки я зможу його знайти.
Лейсі сказала, що дорога буде довгою і важкою. Це звучало схоже на правду, з огляду на те, що я намагалася заново навчитися бути людиною. Я хотіла навчитися бути щасливою, сильною і незалежною, щоб я могла підтримувати інших, а не дозволяти власній депресії завжди займати чільне місце в моєму житті. Я хотіла навчитися бути кращим другом, партнером, членом сім’ї, інвестувати в постійні стосунки. Я хотіла бути такою жінкою, яку не кидають. Я повинна була з’ясувати, що можна врятувати, чи є у мене хороші якості під усіма цими шарами травм, болю та трудоголізму.
Для цього, за словами Лейсі, їй потрібен був час і простір. Довгі прогулянки посеред дня, які допоможуть виявити незручні, болючі, нові одкровення. Вміння припинити працювати, коли відчуваєш себе пригніченою та сумною.
— Найважливіше навчитися піклуватися про себе. Ставитися до себе доброзичливо, — сказала вона мені.
І ось нарешті я була переконана, що тепер знаю, що робити.
Наступного дня, 1 квітня, я офіційно подала заяву про звільнення за власним бажанням з роботи, про яку я мріяла усе життя. Я сказала своєму босові: «Тепер зцілення має стати моєю роботою».