Уявіть, що ви можете змінити світ вашої дитини, просто розмовляючи з нею. Це не перебільшення — науково доведено, що батьківська комунікація може стати основою для формування сильної, впевненої особистості, здатної до емпатії і успіху в житті. Проте в умовах сьогодення багато батьків відчувають труднощі у спілкуванні з дітьми. Розмови часом перетворюються на битву за увагу або навіть виникають постійні конфлікти.
Як розпочати діалог, щоб бути почутим? Як говорити так, щоб дитина слухала і розуміла? Відповіді на ці запитання допоможуть знайти не просто методи спілкування, а й ключі до серця вашої дитини.
«Мистецтво говорити з дітьми» Ребекки Ролланд — це справжня наука, яку можна освоїти і застосувати кожному. І якщо ви все ще шукаєте способи, як правильно налаштувати діалог із вашою малечею, ця книга стане вашим безцінним помічником. У ній зібрані наукові дослідження та практичні поради, що допоможуть розібратися, чому наші розмови з дітьми часто не приносять бажаного результату. Ви дізнаєтесь, як вести змістовні бесіди, які розвивають емоційну інтелігентність, формують внутрішню впевненість та допомагають уникнути непорозумінь і конфліктів. Незалежно від того, скільки вашій дитині років, ви знайдете корисні інструменти, щоб будувати міцні, відкриті і здорові стосунки.
Публікуємо уривок із посібника:
Розмова як двері для батьків
Мене так надихнули ці запитання, що я почала прислухатися до розмов між батьками й дітьми, хоч би де була. І я чула бесіди, що ніби як линули рікою. У тих ситуаціях батьки й діти переважно насолоджувалися товариством одне одного, а діти вбачали у батьках приклади для наслідування, співрозмовників і тих, хто підсилює їхнє власне звучання. Але часто картинка була не такою яскравою. Я бачила багатьох дітей, яким непросто давалися відчуття близькості та прийняття їх такими, як вони є. Багато ледве трималося на плаву в океані вимог, що їм виставляли вдома й у школі. Одні видавалися мені тривожними та пригніченими, інші — надто вимогливими до себе, треті — розгубленими, невмотивованими, замкнутими чи просто виснаженими. І це стосувалося як дітей із проблемами мовлення чи грамотності, так і тих, які мали навички середнього та вище середнього рівня.
За іронією, батькам і матерям, які найбільше переймалися розвитком своїх дітей, також найважче давалося будувати близькість, яка їх влаштовувала б. Я побачила чимало прикладів того, про що пише Дженніфер Сініор у своїй книжці «Купа радості, але невесело»: що домашнє завдання — це «новий формат родинної вечері», що зжирає купу годин і часто закінчується сваркою. Навіть не надто вимогливі щодо досягнень своїх дітей матері й батьки часто розповідали, що почувалися спантеличеними, «загнаними» й відчували тягар провини через те, скільки якісного часу проводили з дітьми. А ще їх гризло відчуття втрати зв’язку з дітьми, а за тим — і тривожність. І так по колу.
Але що з цим робити? Щоб дізнатися більше, я пірнула в книжки про виховання. Я зауважила, що більшість із них присвячена поведінці: що дозволяти дітям, чого — ні, й наскільки міцно тримати повідець. У 1980 році Адель Фабер та Елейн Мазліш видали книжку «Як говорити, щоб діти нас слухали. Як слухати, щоб діти з нами говорили», що стала бестселером. Ця книжка дає надзвичайно корисну відправну точку для розмов із дітьми. Авторки пропонують не відкидати негативні почуття дитини, а визнавати й валідувати їх. Помічати й заохочувати співпрацю. Описувати те, що бачите. Наприклад, «на підлозі так багато води» замість «ну чому ти знову облила килим?». Давати дитині можливість вибору. Хвалити мудро — так, щоб заохотити спробувати ще раз.
Я рекомендую цю книжку багатьом мамам і татам, але знаю: розмови можуть дати більше. У своїй книжці я відштовхуюся від підходу Фабер і Мазліш та вдосконалюю його як їхня «колега по материнству» і спеціалістка з мови й мовлення. Чимало розроблених ними засад слугує мені відправною точкою. Авторки озвучують чудові думки щодо поваги до дітей, допомоги з прийняттям власних емоцій та звільнення від «ролей» на зразок «ледащо» чи «хникала». Я, як і вони, націлена допомогти вам вибудувати близькість зі своїми дітьми за допомогою ефективної комунікації. Моя праця відштовхується від їхньої, але я пропоную органічніший підхід і значно більше зосереджуюся на зворотному зв’язку, що дають розмови. Я даю формулу, в якій батьківство й діти можуть разом зростати у діалогах, що розвиваються з часом. Це повна протилежність рецептам і сценаріям: я використовую свій досвід роботи клінічною спеціалісткою як відправну точку й показую вам, як можуть розвиватися діти за допомогою розмов, у яких ми рухаємося їм назустріч. Я беру вас у свою материнську мандрівку, де покажу вам шляхи інших матерів і батьків, із якими я познайомилася. У такий спосіб я хочу наголосити на тому, що ми й так інтуїтивно знаємо, наскільки складні й багатогранні наші діти і яке це задоволення — а заразом і виклик — знайомитися з ними ближче та давати їм можливість пізнавати нас через те, як ми слухаємо й говоримо.
У цій книжці я спробую вивести вашу дитину й ваші взаємини з нею на наступний рівень. Я покажу, як використовувати розмову в якості інструмента, що не лише допомагає дитині співпрацювати з іншими, а й надихає її. Я глибоко аналізую силу постійного діалогу, що починається з розуміння, чого дитина хоче чи потребує в кожен конкретний момент — і того, що ви робите. У діалозі не може бути універсальних рецептів чи приписів типу «це кажи, а це не треба», бо ваші контакти з дитиною — індивідуальні й унікальні. Те, чого одна дитина потребує в розмові сьогодні, завтра може виявитися їй непотрібним. Те саме стосується дітей з однієї родини. Їхні розмовні потреби можуть бути геть різними — залежно від того, які вони як особистості, як минає їхній день, і навіть від того, разом вони чи окремо. Вміння відчути ці потреби і скоригувати свою відповідь — це воістину мистецтво, а не точна наука. Разом із тим, існують стратегії, що можуть допомогти.
Ця книжка пропонує структуру для опанування цього мистецтва. Все починається з емпатійного аналізу ваших сімейних звичок говорити і слухати: що вже працює добре? Ви отримаєте методи, які зможете використовувати у будь-якій розмові. А ще побачите, що всі ми маємо як сильні сторони у спілкуванні з дітьми, так і слабинки — особливо коли ми в поспіху, в стресі, засмучені чи втомлені. Я поділюся з вами прикладами зі свого життя, де я пишаюся своїми розмовами, а також тими, в яких я не дала собі ради чи мої репліки мали протилежний ефект від сподіваного. Я говоритиму про те, як важливо іноді помилятися. Не мати відповіді — так само важливо, як мати її. Показувати, що нам нормально долати перешкоди, може бути непросто чи соромно, але це дає дітям змогу почуватися комфортніше із власними викликами. І старатися дужче з плином часу.
У цій книжці я наводжу приклади від батьків і матерів, з якими я працювала, а також ідеї, підкріплені науковими дослідженнями розвитку мовлення. І демонструю, яким потужним інструментом для поглиблення близькості й трансформації наших взаємин із дітьми може бути розмова, якщо ми спроможемося час від часу відпускати ситуацію, уважно вислуховувати й відкладати власні інтереси вбік.
Звісно, такі глибокі розмови не завжди можливі. Іноді це останнє, на що нам вистачає часу. Але якщо ми таки знаходитимемо для них час, хай навіть короткий, це може змінити те, як ми бачимо своїх дітей і як вони бачать нас. І докорінно зміцнити наші взаємини. Ми стаємо відкритішими одні до одних і проявляємо більше розуміння. У найкращі з моментів ми навіть зможемо спіймати натхнення. Ба більше: створення такого фундаменту означатиме, що складні часи — десь пізніше — відчуватимуться не такими складними. Існує вища ймовірність, що з такою міцною базою ваші діти йтимуть до вас не з претензіями, а по підтримку та втішання.