Як говорити про складне — щиро, просто і з гідністю? Як торкатися тем, які часто залишаються замовчаними — не лякаючи, а підтримуючи? Стефані Фу знайшла свій спосіб. Її книга «Що знають мої кістки» — це не просто мемуари, а відверта, глибока і напрочуд людяна розповідь про пережите насильство, шлях до самопізнання і зцілення. Про те, як травма вкорінюється в тіло і свідомість, як формується поколіннями — і як, попри все, можна навчитися з цим жити.
Сьогодні своєю рецензією на книгу ділиться випускова редакторка #книголав Оксана Ласка:
«Багатьом з нас відомий термін «ПТСР» - посттравматичний стресовий розлад, який виникає як реакція на травму. Роками Стефані Фу вважала, що це її діагноз – важке дитинство, психологічне та фізичне насильство з боку батьків приводили до того, що дівчинка лягала спати з ножем під подушкою.
Сеанси терапії та роки лікування, які не завжди давали бажаний результат, допомогли Стефані зрозуміти, що її діагноз – не ПТСР, а КПТСР, комплексний посттравматичний стресовий розлад. Різниця між ними в тому, що традиційний ПТСР часто пов’язаний з моментом травми. Постраждалі ж від комплексного ПТСР зазнавали безперервного насильства, яке відбувалося тривалий період часу, протягом багатьох років.
На шляху до подолання травми Фу працює не лише зі спогадами з власного дитинства – вона досліджує історію свого роду, дізнаючись про травми, що передаються поколіннями, а також відверто розповідає про внутрішню боротьбу, яку веде щодня, адже те, що відбувалось десятиліття тому, впливає на її теперішнє життя.
Проте це не лише особиста історія Стефані. Авторка глибоко досліджує поняття травми – її витоки, вплив на життя і шляхи до зцілення. Вона досліджує, як травма перетинається з проблемами расизму, сексизму та класовості, і це робить книгу не просто мемуарами, а аналізом того, як суспільство може посилювати індивідуальні страждання. Наукові дослідження, на які посилається Фу, говорячи про це, викладаються нею зрозуміло та легко, і це властиво всій книзі – вона написана максимально доступно та просто.
Стефані підіймає дуже важкі теми, які можуть бути тригерними, але попри це «Що знають мої кістки» містить і гумор – так, ніби Фу намагається передати: «Дивись, мені було збіса складно, і буває складно досі, але я все одно продовжую жартувати та усміхаюся. Не завжди, але усміхаюся». І це нормально – коли є погані дні, коли не вдається знайти позитив у всьому. Але ж є ї хороші дні, і здатність сміятися не втрачається попри все.
Це, а також безкомпромісна щирість дарують відчуття, що Стефані стає подругою, поки читаєш цю книгу. Хіба щирість – не те найголовніше, що ми можемо довірити іншим? А Фу щира – вона не намагається здатися кращою, ніде не прикрашає свої реакції та поведінку, не шукає собі виправдань. Вона просто розповідає. І кожною сторінкою промовляє до читачів: так, нас можна любити. Так, навіть зламані ми цінні. Стефані розповідає про себе, але її історія стає вогником підтримки та натхнення тим, до кого потрапить її твір.
Читаючи, подекуди я не могла не думати «Та скільки ж іще тобі доведеться стерпіти?», а інколи дуже хотілося відірватися від книги та вийти на вулицю подихати. Але наскільки читання може бути важким, настільки ж воно й надихає. Власне, це обіцяють і вступні слова авторки, наведені на початку: «У цієї книги щасливий кінець». Мої подруги, які прочитали «Що знають мої кістки: записки про зцілення від сильної травми», називають цю книгу терапевтичною. Такою вважаю її і я – книжкою-обіймами, книжкою-ковдрою. Дуже раджу.»