Прізвище Войнич сьогодні частіше спливає в розмовах про загадки, ніж про літературу: так називають таємничий манускрипт, який досі ніхто не зміг розшифрувати, – його придбав чоловік письменниці, антиквар Вільфрід Войнич. Проте найвідомішим «шифром» родини лишається саме роман його дружини. «Овід» Етель Ліліан Войнич вийшов у 1897 році й розійшовся мільйонними накладами, а в 2025-му з’явився і в нашому видавництві, у серії «Золота полиця».

Етель і сама мала неабияку спадщину: її батько – математик Джордж Буль, творець булевої алгебри, без якої неможливо уявити сучасні комп’ютери. Але дівчину вабили не формули, а люди, що змінюють світ. У Лондоні вона товаришувала з емігрантами-революціонерами, згодом перекладала англійською Тараса Шевченка й листувалася з Іваном Франком і Михайлом Павликом. Цю енергію бунту вона й вклала в головного героя.

Дія роману розгортається в Італії 1830–1840-х років – роздробленій і значною мірою підкореній Австрією. Країна живе передчуттям Рісорджименто, руху за об’єднання й незалежність, а молоді ідеалісти потай вступають до «Молодої Італії». Серед них – юний англієць Артур Бертон, студент у Пізі: палкий, побожний і безмежно довірливий. Його духовний наставник – каноник Монтанеллі, якого юнак любить як рідного батька, навіть не підозрюючи, наскільки близький до істини. Таємні збори, підпільні друкарні, шпигуни в рясах – ось декорації, серед яких Артур дорослішає.

Революція в «Оводі» починається не на барикадах, а в сповідальні. Наївна відвертість Артура перед священником обертається арештами товаришів, а кохана дівчина Джемма, переконана, що він зрадник, дає йому ляпаса. Того ж вечора Артур дізнається таємницю свого народження – і світ, збудований на вірі, валиться. Він інсценує власну смерть і зникає.

Тринадцять років потому до Флоренції приїздить Фелікс Ріварес – кульгавий, зі шрамом на обличчі, з легким заїканням і язиком, гострим, як лезо. Його памфлети, підписані прізвиськом Овід, жалять церковників і владу так влучно, що на автора полює поліція, а дратуються навіть союзники. Читач рано здогадується, хто ховається під цією маскою, але інтрига в іншому: чи впізнають його ті, кого він колись любив, і чи зможе він їм пробачити. Про тринадцять років у Південній Америці, де він пережив злидні, хвороби й приниження в мандрівному цирку, Ріварес розповідає неохоче, ховаючи біль за глузуванням.

Кохання тут – не втеча від політики, а її найболючіша ціна. Стосунки Овода з Джеммою, яка роками несе провину за той ляпас, і з Монтанеллі, тепер уже кардиналом, складаються в драму, де кожен обирає між особистим та ідеєю. Войнич не ідеалізує революціонерів: її герой буває жорстоким, саркастичним, несправедливим до тих, хто поруч. Саме тому він живий. Ще з дитинства Артур кликав Джемму коротким англійським іменем Джим – і це маленьке слово стане ключем до одного з найзворушливіших фіналів світової класики. А українському читачеві, який щодня бачить ціну свободи, роман відкривається не як романтична пригода, а як чесна розповідь про те, чого коштує незламність.

У ХХ столітті «Овід» став культовим у Східній Європі та Китаї, тоді як на батьківщині авторки його майже забули. Тож роман десятиліттями сприймали крізь чужі ідеологічні окуляри. Новий переклад Ірини Гнатковської дає змогу прочитати його без них – як історію про віру, зраду й любов, сильнішу за смерть.