«Чорна рада» — один із найбільш знакових творів української літератури. Це перший історичний роман, який одночасно і підняв нашу літературу до світового рівня (оскільки інші європейські країни вже мали помітні історичні твори), і заглибився в історію, традиції й життя, власне, України.

Пантелеймон Куліш звертається до «славетного» минулого країни, яка була загарбана Російською імперією (тоді ще Московським царством), що заперечує існування окремої української нації. Пише про історію держави, яку стерли з мап, пам'яті і самосвідомості населення. Чітко розставляє акценти: Росія — окупант, який маніпулює, обманює, зраджує, вбиває, завжди шукає вигоду, знаходить найпідступніші методи й не зупиняється ні перед чим. І це в часи русифікації, терору, цензури й заборони української культури.

Письменник пише про реальні події, не маючи на меті нав'язувати уроки й моралі, але висновки приходять самі собою. Вони були актуальні 200 років тому (перші глави роману вийшли у 1845 році), залишаються болючими й зараз. Хоча змінюються епохи, а разом з ними цінності, погляди, ситуації та норми, те, що було важливо й на часі раніше, може відійти в небуття, але цінність тексту Куліша в тому, що він не застаріває, а продовжує нагадувати про відповідальність кожного й кожної.

Чорна рада 1663 року, вибори гетьмана Лівобережної України, кандидати — Яким Сомко й Іван Брюховецький. Україна й так була поділена по Дніпру, кожен берег мав свого ватажка, свої правила й орієнтири: Правобережжя орієнтувалося на Польщу, Лівобережжя — на Московське царство. Українці й українки опинилися по різні боки, усе більше відділяючись і роз'єднуючись. Але боротьба точилася й на одному березі. Кандидати в гетьмани вели активну кампанію, завойовуючи прихильність громад.

У Чорній раді вперше в історії Гетьманщини брали участь низи («чернь», звідки і назва), звичайні козаки, яких була більшість. Це створило систему, подібну до сучасної демократії. Коли сам народ вирішує, кого ставити на чолі держави, хто ухвалюватиме важливі рішення, які творитимуть долю України. Коли майбутнє залежить від голосу звичайних громадян. Це зображує картину самоусвідомлення, зрілості й відповідальності нації.

Іван Брюховецький залучився підтримкою Москви, щоб здобути булаву. А потім фактично передати долю наших земель в руки царя. Він розповідав козацтву популістичні казочки про щасливе майбутнє, багатство, землі, права й вольності, на які неосвічене населення легко повелося. Коли не могло відрізнити правду від брехні, маніпуляції від фактів.

Пантелеймон Куліш не романтизує козацьку добу. Бо була й інша сторона медалі: розбрат і конфлікти між реєстровими, городовими, запорізькими козаками, сіромою; грабунки, напади й вседозволеність; наївність і неосвіченість навіть еліт.

Сучасники, зокрема Тарас Шевченко й Іван Франко, високо оцінили цей твір. І ми через майже 200 років також маємо можливість подивитися в минуле й знайти його відгуки в сучасних подіях.