«Що знають мої кістки» — це відверта, пронизлива й водночас сповнена надії книга Стефані Фу, в якій особистий досвід перетворюється на універсальну історію про силу, витривалість і пошук себе після тривалого болю. Авторка, яка пережила психологічне та фізичне насильство з боку батьків і була покинута в підлітковому віці, багато років намагалася жити «як усі». Проте панічні атаки, хронічна тривога й складнощі у стосунках змусили її звернутися по допомогу, а згодом — почути діагноз, який пояснив усе: комплексний посттравматичний стресовий розлад (КПТСР). Це не наслідок одного шоку, а результат багаторічного накопичення травм, які пронизують кожен аспект життя.

Книга починається з моменту, коли Фу, вже успішна журналістка, дізнається про свій діагноз. З цього відкриття розгортається подорож у її минуле: епізоди дитячого життя, де поруч із побутовими деталями — суворі покарання, знецінення, непередбачувана жорстокість. Але це не лише хроніка болю. Авторка досліджує, як травма формує характер, реакції, звички, навіть тіло, і як важко відрізнити себе справжню від того «я», яке створене як захист від постійної загрози.

Попри тяжкість тем, у тексті є місце іронії, самоіронії та уважним спостереженням за людьми й світом. Фу не ідеалізує себе, не зображує шлях зцілення як прямий рух угору. Вона чесно пише про зриви, недовіру до терапевтів, розчарування у «швидких» рецептах щастя. Та головне — про маленькі кроки, що змінюють усе: навчитись розпізнавати тригери, знайти терапевтичні методи, які працюють, пробачити собі, дозволити близькість без страху.

Окремий пласт книги — це дослідження природи КПТСР і розмови з науковцями, психологами, іншими людьми з подібним досвідом. Авторка вплітає у свою історію факти про вплив дитячої травми на мозок і нервову систему, про зв’язок між психікою й тілом. Ці фрагменти роблять текст не лише мемуаром, а й своєрідним путівником для тих, хто шукає відповіді на запитання «чому я відчуваю саме так».

Читаючи, складно лишатися байдужим — і через щирість Фу, і через впізнаваність дрібних деталей: як людина вчиться вгадувати настрій батька чи матері з виразу обличчя, як автоматично вибудовує стратегії уникання конфліктів, як у дорослому віці повторює ті ж моделі у стосунках. Книга не пропонує чарівної формули, але дарує те, чого часто бракує в подібних історіях, — реалістичну надію. Зцілення можливе, воно складне, довге й часом болісне, але воно існує.

Це не легке читання, і авторка чесно попереджає про сцени насильства та емоційної жорстокості. Та водночас це книга, яка може стати важливою для тих, хто пережив подібне або намагається зрозуміти близьку людину з травматичним досвідом. Тут немає романтизації страждання, але є глибока людяність і прийняття того, що минуле неможливо змінити, проте можна змінити своє ставлення до нього.

«Що знають мої кістки» — це історія про те, як навчитися жити, коли твій старт у житті був надто болісним. Про те, як будувати довіру, коли її ніколи не було. І про те, що шлях до себе може початися з однієї простої, але чесної фрази: «Мені потрібна допомога».

Книга доступна у серії «Навколо світу» від #книголав. Придбайте її на сайті просто зараз та дозвольте цій відвертій історії стати важливим кроком у вашій власній розмові з минулим.