Дружба в підлітковому віці має дивну властивість: у чотирнадцять здається, що ці люди будуть із тобою завжди, а потім життя розводить усіх по різних містах – і все одно саме вони визначають, ким ти виростеш. Фредрік Бакман написав про це цілий роман. «Мої друзі» – історія про трьох підлітків, одне літо біля моря й картину, у якій сховано значно більше, ніж бачить око. Книжка, після якої хочеться написати комусь, з ким не спілкувався років десять.

Улюбленими цитатами та враженнями від нової книжки Бакмана ділиться irina_bondarenko888_ (https://www.instagram.com/p/DcHCBYbAKXX/?utm_source=ig_web_copy_link&stkn=NTc4MTIwNjQ2YQ==):

«Книга #22 в 2026.

 «Дорослі завжди думають, що можуть захистити дітей, не пускаючи їх у небезпечні місця, але кожен підліток знає, що це безглуздо, бо найнебезпечніше місце на землі – всередині нас. Крихкі серця розбиваються однаково в палацах і в темних провулках».

 «Вона сказала, що не має значення, чи доживемо ми до вісімдесяти років, бо це лише мільярд різних «зараз», і одного по-справжньому доброго «зараз» уже досить».

 «Бо вірність – це суперсила».

 «Знаходила ключі лише мама, Йоар ніколи не міг збагнути, як їй це вдавалось, але вона лише гордо всміхалась і казала:  – Мами знаходять усе, любий».

Іноді мені здається, що я впізнала б літературний почерк Бакмана, навіть якби на обкладинці не було його імені. Є щось невловиме в тому, як він пише: у його діалогах, у дрібницях, якими він розповідає про людей, у вмінні одночасно змусити посміхнутися й відчути клубок у горлі. Його історії завжди ніби про когось іншого, але раптом ловиш себе на думці, що вони й трохи про тебе.

«Мої друзі» – це своєрідна історія в історії. Вісімнадцятирічна Луїза мріє малювати. Вона зовсім одна – виросла у прийомних сім’ях та дитячих будинках і звикла покладатися лише на себе. Одного дня вона приходить до музею, де на аукціоні продають картину її улюбленого художника. І саме там, тікаючи від поліції, за дивним збігом обставин зустрічає його самого – щоправда, приймає за безхатька. 

Але на цьому неймовірні збіги не закінчуються. Згодом друг художника, Тед, дарує дівчині ту саму картину. І з цього моменту історія, яка спочатку здається просто неймовірним ланцюжком випадковостей, починає розкриватися зовсім з іншого боку.

Бо насправді книга не зовсім про особистісну подорож Луїзи. Її поява стає лише початком історії, яка охоплює значно більше людей, більше років і більше життів, ніж можна було очікувати на перших сторінках.

Картина сама по собі дуже незвичайна: на ній море і троє друзів. На перший погляд – нічого складного. Але в ній є щось невловиме, те, що не кожне око здатне помітити, а можливо, й не кожен здатен відчути».