Буває, що від книжки не чекаєш нічого особливого, а вона раптом не відпускає до останньої сторінки. Саме так сталося з нашою читачкою, яка взялася за «Тільки нікому про це не кажи» Ірени Карпи, майже не знаючи творчості авторки. За яскравим фасадом ковідного Парижа, розпусних вечірок і закоханостей у недоступних чоловіків вона розгледіла зовсім іншу історію: про дитячу травму, сором і мовчання, яке роками визначає доросле життя. 

Ділимося враженнями solia_zebra  від детективу-трилера, де розслідування точиться не лише в новинах про загадкового Месника, а й у пам'яті самої героїні:

«Книга Ірени Карпи мене дуже приємно здивувала

Якщо чесно, я не очікувала від цієї книги нічого особливого. Можливо, я була трохи упереджена, бо майже не знайома з творчістю Карпи. Але цей детектив-трилер реально затягнув мене у вир подій 

Головна героїня Марго живе в ковідному Парижі. Вона фотографка, ходить на секс-вечірки зі своїм шугар-дедді, раз у раз закохується в абсолютно недоступних чоловіків і щоразу після цього почувається ще більш спустошеною. Вона переконує себе, що їй подобається таке життя, що це її вибір… але чим далі читаєш, тим більше розумієш: Марго лише дуже добре грає роль 

І саме тут починається детективна лінія.

В далекій Україні блогер-викривач Сонік пише про загадкового Месника, який полює на педофілів та інших сексуальних злочинців. Люди масово діляться своїми історіями, а Марго буквально не може відірватися від цих новин. Особливо від фрази, яку багато хто чув у дитинстві:

«Тільки нікому про це не кажи».

Саме тоді починають виринати дивні флешбеки, а разом із ними — справжня причина її поведінки.

«Для одних школа стає місцем екзекуцій та булінгу, для інших ледь не єдиним острівцем нормальності в океані зміщених орієнтирів, коли пекло вдома. Але так чи інакше, фундаментом подальшого дорослого життя вона стає для всіх без винятку.»

Паралельно Марго продовжує жити своєю великою мрією — що колись слідчий С., у якого вона закохана, переїде до Парижа і вони нарешті матимуть те саме «нормальне» життя. Моногамне. Спокійне. Саме тому вона зрештою наважується піти в психотерапію.

Я майже вгадала, чим усе закінчиться, але це абсолютно не зіпсувало враження. Навпаки, було дуже цікаво спостерігати, як авторка поступово відкриває правду через дивні події, спогади й поведінку героїні.

Насправді це дуже сумна історія. Історія про наслідки насильства, про сором, мовчання і про те, як травма може визначати життя людини десятиліттями.

«Тож дівчинка продовжує плакати всі свої сорок вісім рочків. Замість розізлитися на кривдника вона злиться на себе й на тих, хто її не захистив. Бо чим же ще є сльози, як не соціально прийнятною агресією?..»

І хоч історія дуже болюча, закінчується вона хеппі-ендом. А я таке люблю».