Едіт Еґер виросла в Кошице й мріяла про балет, а в шістнадцять років її разом із родиною депортували до Аушвіца. Батьків вона втратила в перший же день. Разом зі старшою сестрою Маґдою пережила табори й марш смерті, а навесні 1945-го американський солдат знайшов її ледь живою серед тіл у Ґунскірхені. Згодом Едіт переїхала до США. Докторський ступінь із психології вона здобула вже після п'ятдесяти й десятиліттями працювала з людьми, які пережили травму. Цієї весни Едіт Еґер не стало. Вона прожила 98 років і залишила по собі дітей, онуків і правнуків.

Наша читачка anastasia_dmytrova розповідає, чому «Балерину в Аушвіці» було так важко читати і чому вона так гостро відгукується у 2026-му:

«Читати цю книжку було нестерпно боляче. Хотілося якнайшвидше дійти до кінця, щоб страждання Едіт нарешті закінчилися. Було важко усвідомлювати, через що їй довелося пройти, і ще важче — розуміти, що все це відбувалося насправді.

Едіт була зовсім юною дівчиною. У неї були мрії, плани, амбіції, вона любила танцювати й мала ціле життя попереду. Але через одного чоловіка, який вирішив, що має право розпоряджатися долями мільйонів людей, усе це зруйнувалося.

Ще до Аушвіца мені було дуже шкода Едіт через її стосунки з мамою. Так хотілося просто обійняти цю дівчинку, погладити по голівці й дати їй трохи тієї ніжності, якої їй бракувало. 

Мабуть, саме такі моменти й роблять історію особливо болючою, бо бачиш не просто майбутню жертву страшних подій, а звичайну дівчину, якій теж хотілося материнського тепла.

Після депортації до Аушвіца її життя перетворюється на боротьбу за виживання. Голод, страх, приниження, розлука з близькими. Едіт доводиться танцювати перед Менгеле, а згодом працювати на заводі з виробництва боєприпасів. Вона проходить через те, що важко навіть уявити.

Але водночас я постійно думала про тих, кому не вдалося вижити. Про дівчат, які так само мали мрії, плани й ціле життя попереду, але загинули в таборах. Когось закатували, хтось помер від голоду й виснаження. Історії багатьох із них ми ніколи не дізнаємося.  Вони теж хотіли жити, кохати, будувати своє майбутнє, але в них відібрали навіть таку можливість.

Найбільше лякає  те, що навіть через стільки років людство так і не навчилося жити без війни. Зараз, у 2026 році, ми знову бачимо, як людей катують, забирають у полон і позбавляють дому. росія, яка так любить нагадувати про перемогу над нацизмом, сама чинить злочини проти українців. І мені важко зрозуміти, як можна вшановувати пам'ять загиблих у концтаборах, а потім виправдовувати те, що відбувається сьогодні».