«Припустимо, я почала би зі слів, що закохалася в колір», – так починається «Синява» американської письменниці Меґґі Нельсон. Далі ми бачимо 240 коротких нумерованих тез, які складаються в найдивнішу й, можливо, найчеснішу книжку про розбите серце, яку можна уявити. Це не роман чи трактат, а автотеорія: письмо, у якому власний досвід авторки переплітається з філософією, мистецтвом і наукою, а щоденник звучить на рівних із Ґьоте та Вітґенштайном. Українською книжка виходить у перекладі Вікторії Беркут, яка до того ж є авторкою передмови.

Формально «Синява» – це колекція. Нельсон збирає все синє, до чого може дотягнутися: ультрамарин, який колись добували з лазуриту єдиного афганського родовища й везли сотнями кілометрів непевних торгових шляхів; альбом Blue Джоні Мітчелл; «знаменитий синій плащ» Леонарда Коена; полотна Іва Кляйна, перед якими вона змогла записати в блокноті лише одне слово – «занадто». Є тут і наметник фіолетовий – птах, що прикрашає своє любовне гніздо кришечками від пляшок, квитками на автобус і синім пір’ям, аби спокусити самку. Дивлячись на фото цих гнізд, авторка зізнається, що її «охоплює таке бажання, що стає цікаво, чи до того виду я належу». Навіть оригінальна назва книжки, Bluets, стала сюрпризом для самої авторки: лише через роки роботи над нею Нельсон дізналася, що les bluets – це просто волошки.

Та за ексцентричною колекцією стоїть зовсім не ексцентричний біль. Синява тут – ще й та, що в англійському being blue: туга, депресія, порожнеча після кохання, яке закінчилося. Головне бажання, яке Нельсон формулює майже на початку, звучить буденно й нестерпно водночас: «Найбільше я хочу перестати тужити за тобою». Паралельно розгортається інша історія – про подругу, яка після автокатастрофи залишилася паралізованою, і про догляд за нею, про положення, в якому любов і біль виявляються нероздільними. Саме тут з’являються одні з найсильніших рядків книжки: «Як свідка, я можу запевнити, що немає ні причини, ані уроку».

Нельсон відмовляється від зручних принципів і повчань. Вона не обіцяє, що страждання загартує, а самопоміч врятує, і не робить вигляду, ніби темряву можна розкласти на зрозумілі частини: «Ми не можемо осягнути темряву. Ми не здатні її осягнути. Те, що ми намагаємося це зробити, – форма божевілля, хай і поширена». Проте вона наполегливо дивиться в цю темряву й записує, що бачить. Подруга якось пояснює їй, чому ми плачемо перед дзеркалом: не через жалість до себе, а тому, що «хочемо відчути: у нашого відчаю є свідок». Ця книжка і є таким свідком.

Читати «Синяву» – трохи як перебирати чужу шухляду з камінцями, листівками й уламками скла, а потім раптом знаходити там власні речі. Тези можна читати підряд, а можна відкривати сторінки навмання, перетворюючи читання на ворожіння. Вони то смішать (як-от історія про колір Всесвіту, який учені спершу оголосили «тьмяно-бірюзовим», а потім, через комп’ютерну помилку, світло-бежевим), то відверто шокують або збивають з ніг. Нельсон пише про бажання й тіло без евфемізмів, тож ця книжка точно не для тих, хто шукає м’якої втіхи.

Натомість вона для тих, хто хоче чесності. Одна з тез нагадує: синява неба залежить від темряви порожнечі за ним. Мабуть, так і з нами – без темряви не було б і цього кольору. А завершує свою подорож Нельсон словами, які хочеться залишити собі: «Коли я була живою, то хотіла бути ученицею не туги, а світла».