Кожна епоха має свої скарби: золото, зброю, гетьманські булави й печатки. Та найдовговічнішими з них виявляються не коштовності, а слова – записані в літописах, заховані в підземеллях, передані від батька до сина. Саме про таку спадщину пише Аліна Мілсент у романі «Клейноди часу» – масштабній родинній сазі, що охоплює понад три століття української історії.

Усе починається 1615 року, коли запорожці вирушають на Стамбул визволяти бранців із Замку семи веж. Молодий козак Власенко, учень січового Писаря, натрапляє в покинутому візантійському монастирі на загадковий рукопис на дерев’яних дощечках. За переказами, він зберігає знання, здатне змінити світ, проте щоразу опиняється в руках тих, хто не вірить у пророцтво або вірить запізно. Рукопис мандрує крізь епохи, переходячи до нащадків двох родин – Власенків та Остапенків, – і разом із ним читач проходить шлях від Хотинської битви та зруйнування Січі до кріпацтва, Голодомору, затоплення Великого Лугу й Другої світової війни. Кожен розділ – окрема епоха зі своїм голосом, проте разом вони складаються в один безперервний літопис.

Мілсент вплітає вигадану родинну історію в тканину реальних подій, тож на сторінках роману з’являються Сагайдачний і кошовий Калнишевський, інженер Боплан і барон Фальц-Фейн. Великий герцог Тосканський Козімо II Медічі шукає філософський камінь у живописі, Папа Римський збирає таємний архів заборонених знань, а маленький Адольф Гітлер натрапляє на картину, що згодом вплине на долю цілого століття. Окремою перлиною стає розділ про осінь 1845 року в Переяславі, де хворий гість місцевого лікаря допомагає юному Левкові шукати ключі від таємного підземелля. Читач швидко здогадується, хто цей чоловік, який ночами пише вірші, а на запитання, що він каже нащадкам, коротко відповідає: «Прошу, щоб очі розкрили».

Головна думка книги – клейноди не обмежуються військовими регаліями. Це земля, мова, родова пам’ять і слово, яке передають наступним поколінням навіть тоді, коли імперії закривають школи, палять книгозбірні та переписують історію. Герої Мілсент – козаки й селяни, наймички й учителі, будівничі та мрійники – стають хранителями цих скарбів, часто ризикуючи життям. Під час Другої світової війни Маруся ховає в підземеллях переяславського монастиря дітей і знаходить там пожовклий аркуш під склом із написом «Новий «Заповіт». Ненародженим українцям моє послання». Слово, сказане століття тому, досі шукає свого адресата – і знаходить його саме тоді, коли потреба у ньому найсильніша.

Ця думка звучить як кредо «Клейнодів часу». Наставник Власенка, січовий Писар, переконаний: «Книги завжди знаходять того, хто їх потребує. Приходять саме тоді, коли треба…» Тож цей роман – не лише історична сага з пригодницьким сюжетом, таємницями й любовними лініями, а й розмова про тяглість, яка тримає народ разом попри війни, голод і заборони. Читаючи про долі Власенків та Остапенків, мимоволі замислюєшся й над історією власної родини: що встигли передати нам прадіди і що ми самі залишимо тим, хто прийде після нас.

«Клейноди часу» виходять у серії «Полиця бестселер» і стануть чудовою знахідкою для тих, хто любить історичну прозу, родинні саги та сюжети, де фактичне минуле переплітається з легендами. У часи, коли Україна знову виборює право на власну мову, культуру й пам’ять, книга Аліни Мілсент нагадує: поки живе слово, живе й народ, який його береже.