Пізня осінь, дощ, сутінки над фйордом. Двоє сімнадцятирічних блукають вулицями Бйорґвіна: Асле несе на плечі все їхнє майно й футляр зі скрипкою, яку успадкував від батька, а поруч іде Аліда, що ось-ось має народити. Вони стукають у двері, просять про ночівлю і щоразу чують відмову. Так починається «Трилогія» норвезького письменника Юна Фоссе, лавреата Нобелівської премії з літератури 2023 року. Три короткі новели, написані впродовж семи років, разом отримали Літературну премію Північної ради, а українською вийшли у перекладі Наталі Іліщук у нашому видавництві.

Сцена з першої новели навмисно нагадує різдвяну історію: вагітна жінка, чоловік поруч і місто, де для них не знайшлося місця. Але дива у Фоссе не стається. Асле й Аліда бідні, неодружені й не потрібні нікому, крім одне одного. Їхнє кохання виступає єдиним притулком, який у них є, і саме заради нього Асле зрештою переступає межу, за що доведеться дорого заплатити. Фоссе ніколи не пише про це прямо: найтемніше стається між рядками, тоді як на поверхні залишаються дощ, втома та зловісне рипіння дверей.

Скрипка мандрує крізь усю книгу. Асле і Аліда знайомляться, коли він грає на весіллі, і саме музика стає першою мовою їхнього почуття. Водночас скрипка не годує: на ній не заробиш навіть на кімнату. У норвезькій народній традиції скрипаль здавна був фігурою підозрілою, людиною, що нібито водиться з нечистою силою, і Асле теж залишається чужим для всіх, вічно наштовхуючись на зачинені двері. Його музика – це як дар, так і прокляття, яке переходить із покоління в покоління.

У другій новелі закохані, аби спалити мости, стають Олавом і Астою й ховаються з маленьким сином у порожній хатині. Минуле, однак, наздоганяє, і доля, від якої вони тікали, повертається у вигляді дивного старого, що впізнає Асле. Третя частина переносить нас на десятиліття вперед: про Аліду та Асле згадує вже її донька, літня жінка, якій досі ввижається мати. Тут і стає видно, як влаштована циклічність долі у Фоссе. Син Асле теж бере до рук скрипку, а серед їхніх нащадків з’являється хлопчик на ім’я Юн, який грає й пише вірші, – тут упізнаємо обережне авторське підморгування.

Окремо варто сказати про мову. Фоссе використовує повтори, короткі й ритмічні, раз у раз вставляючи «каже він» чи «думає вона», через що текст звучить майже як музика або молитва. Його прозу не варто споживати швидко: вона розрахована на медитативне, неспішне читання, як мелодія, яку слухаєш до останньої ноти. Щоб ви краще орієнтувалися в цьому світі, це видання було доповнене розмовою літературознавців Богдани Романцової та Максима Нестелєєва про творчість письменника.

«Трилогія» – меланхолійна книга про кохання, яке не рятує від покарання, але й не зникає після нього. Вона підійде тим, хто любить осінню, зосереджену прозу і готовий не поспішати разом із героями, які так довго шукають свого місця у світі.