Книга Ми проти вас

Люблю книги, які виводять на емоції…при чому негативні, так і позитивні… Коли книгу не просто читаєш, а проживаєш…Це зворушливо, експресивно і надзвичайно щиро..

Деякі пишуть, що друга частина програє у порівнянні з першою через те, що вже знаєш чого очікувати від автора, розгадуєш його методи впливу. Але, як на мене, ні, ти хоч і знаєш як буде будуватись структура оповіді, все одно переживаєш за героїв. Так, дійсно, сюжетні ходи у багато чому - елементарні, але герої притягують до себе, за багаатьох дійсно починаєш хвилюватись. Це не книга з супер літературним слогом і вона точно не вартує Букерівської / Пулітцеровської премії, але це книга, яка відволікає від світу навкруги і в яку поринаєш на годинку-другу.

Не часто у моєму житті з’являються книги, які можуть мене розчулити, але «Ми проти вас» Фредріка Бакмана саме така. І скажу навіть більше – було декілька моментів, коли ледь-ледь вдавалося стримати сльози.

Я не хочу зараз переповідати сюжет чи детальніше описувати головних героїв. Ця історія про маленьке містечко Бйорнстад та його відважних мешканців варта того, щоб її читали, ділилися враженнями про неї та радили іншим.

Якщо ви не знали, то це друга частина, а перша носить назву «Ведмеже місто». Є ще й третя, і її я теж читатиму вже найближчим часом. Але що точно варто знати, так це те, що майстерність автора й сюжет цієї історії настільки глибоко проникає в думки та серце, що кожен біль, кожне нещастя відчуваються особливо болісно. І як на мене, у цьому й полягає унікальність та особливість цієї книги.

• Ми можемо уявити собі, ніби знаємо власних дітей, але вони мають свої альбоми і стають дорослими у проміжках між фотокартками.

" Переможці" - це , однозначно, та книга , яку хочеться рекомендувати друзям. Не тривіальний сюжет, непередбачуваний розвиток подій. Цікаво, захоплююче . Книгу не просто читаєш , а " проживаєш"

"Якщо перша книга Фредріка Бакмана ""Ведмеже місто"" переконувала нас у тому, що від жінок одні проблеми у чоловічому світі, то продовження – ""Ми проти вас"" – розповідає, що людина – єдина істота у світі, яка відмовляється бути тим, ким вона є. Продовження вийшло сильнішим. І це вперше у моєму читацькому досвіді. Завжди здавалося, що другу книгу пишуть тоді, коли перша пролунала на ввесь світ і люди просять ""далі!"" А тут є відчуття, що це одна історія, а розірвали її навмисно, щоб читач витримав усе те, що звалиться на нього. Так хотілося взяти книжечку, відпочити від агресивної реальності, але не з Фредріком Бакманом, любі мої...

Тільки набереш повні груди повітря, як тут же трапляється щось у маленькому містечку, і ти вже з головою у проблемах, прости господи, хокеїстів. Бакман послідовно доводить, що несправедливість для світу набагато природніший стан, ніж справедливість. І я з ним згодна. Багато думок хотілося виписати і запам'ятати. У першій книжці такого не помічала. Дивно, що я проплакала майже над кожною сторінкою ""Ведмежого міста"", а цю частину читала спокійно. Помічала, як автор маніпулює, змушує злякатися за персонажа, поспівчувати... Але зі мною це вже не спрацювало.

Я читала інші відгуки, щиро дивуючись, як люди по-різному сприймають текст. Зрозуміла, що ми звертаємо увагу лише на те, що нас хвилює. Наприклад, улюблені мої цитати:

- ""Який же неймовірний біль – знати, що в очах інших людей ти небезпечна тварина"".
- ""Вміння бути авторитетним – це здатність змусити інших робити те, що потрібно тобі"".
- ""Мріяти не обов'язково. Можна відразу діяти"".
- ""Загроза – це будь-який натовп, до якого ти не належиш"".

Читайте Бакмана обережно – у нього занадто багато всього на одну сторінку!"